Розділ «Частина друга»

Порівнялися, передні вершники насторожено оглядали один одного, не знаючи, як себе поводити. Княжа карета зупинилась, хоч Острозький усе ще дрімав, або вдавав, що таке робить.

Розрядив атмосферу пан у просторому оксамитовому одязі та капелюсі з широкими полями, то його супроводжували вершники. Впізнавши князя, він легко скочив на траву, картинно зняв капелюх і завмер у шанобливому поклоні.

— Раді вітати князя Василя-Костянтина на наших землях. Вважаємо за честь прийняти його світлість вдома!..

Виявляється був то один із Гойських.

Князь милостиво нахилив голову, хоч нічого не відповів.

Вони проїхали, а Гойський усе ще стояв зі схиленою головою, урочистий і шанобливий. Це, мабуть, той, хто служив у князя управителем.

— Ми таки звернемо до них, маю поговорити з панею Гойською, — підкликав козака Острозький. — Поїдемо одразу після Почаєва.

Тарануха поскакав назад, до пана в оксамитах, який усе ще стояв на землі.

— Князь заїде до вас. Говоритиме з панею Гойською.

Наздогнав своїх на пологому горбі, звідси проглядалася внизу Почаївська гора. Така собі непримітна, не вища інших, до нижнього краю її підступав ліс.

У кам'яних печерах гори здавна жили монахи. Кажуть, пригнала їх сюди, як і на Манявський скит, татаро-монгольська навала. Прибилося тоді декілька ченців з Києва, з монастиря, що на річці Почайні. Останню чверть віку опікувала ченців пані Гойська. Її зусиллями побудована кам'яна церква біля підніжжя гори, вона передала ченцям подаровану їй колись костянтинопольським патріархом рукотворну ікону Божої матері, до неї, цілющої, сходиться сьогодні увесь край. Три літа тому князь Острозький привіз з Лубенської пустині до Почаєва першого ігумена Іова, заснувавши таким чином ще один монастир та взявши над ним опіку.

Приїжджі розбили табір неподалік церкви на луках. Коней пустили попастись; хто готував обід, хто спав, знайшовши тінь під деревами, декілька козаків подалися до пастухів, а князь з Таранухою пішли на зустріч з ігуменом. Приваблений чарами цієї красивої місцини, Тимко дуже не хотів заходити під церковні склепіння, а ще як побачив у яких кам'яних вивертах печери, куди ледве голову просунеш, блаженний Іов проводить більшу частину свого життя. Уявив, як їм тут, наодинці з необжитою природою, восени і взимку, і козакові стало не по собі.

Непомітно залишив монахів разом з князем, а сам пірнув за церковні двері.

— Господи, як мені їх жаль, монахів!

Пахло наваристою кулешею, козаки обідали прямо на траві. Овеча отара підібралася до самої церкви, що під горою, пастухи виділялися між козаків своїм одягом і ґерлиґами[200]. Вони першими побачили Божу матір, коли та торкнулася ступнею Почаївської гори. У граніті лишився її відбиток, і з нього потекло джерело, прихожани тамують з нього спрагу.

Відбиток ступні Божої Матері почаївські монахи показують прихожанам до наших днів.

— Скільки простору тут — на землі і над головою!..

З дерева, що за овечою отарою, знялися у небо дві зозулі, непримітні сірі грудочки. Давай ширяти у високості, парити на одному диханні, а потім злітати вгору і падати вниз, торкаючись одне одного грудьми. Не побач такого — не повірив би!

І Левко з Долею, як оця пара. А Устинка колись говорила, що зозуля — нікчемна мати. Якщо птахи так люблять одне одного, то чому вони такі байдужі до своїх нащадків?

Знову згадався Левко — як неохоче поїхав він з приятелем до Самбора, і як полетів би, мов ці птахи, назад до Києва!