Розділ «Книга перша Тінь Триглава»

— Здорові, дітки! — каже. І на Михася поглянув. — А де се ви його спірвали?

— Коло Січи, де ж іще, — каже Юсько. — Гарний, правда ж?

— Незлецький, — каже дідок. І до Михася: — Хрещений ти?

— Авжеж, — каже той.

— То добре, — каже дідок. — Хрещені душі найдужче смакують.

Тут Михась у боки взявся й питає:

— А хто ж ти такий, діду… га?

Дід люлькою пахнув та й каже:

— Не варто було б тобі відповідати на сеє, та вже скажу: Ох мене прозивають, а сії хлопці — то козаки мої!

— А-а, — каже Михась, — чув я про тебе, собачий сину… А зо мною що думаєш учинити?

— А нічого… Виймемо з тебе душу зараз да й годі,— каже дід. І чортам кивнув. — Гайда по дрова, дітки… упораємо зараз його хутенько, а то ще козаки налетять та однімуть! А шкода буде, бо гарний хлопчина…

— Та ми зараз, батьку! — каже Юсько. — А ти його тут удержиш сам?

— А ось я на нього закляття накладу, щоб не втік нікуди… — каже Ох.

І руку простягнув, щоб знак чортячий на грудях Михасеві накреслити. Та так і завмер: заграла десь поруч сопілка, та так гарно, що й не сказати. Почервонів клятий Ох, мов буряк, тоді синій зробився, як боз,[39] а далі підстрибнув, у долоні ляснув та й загорлав, як навіжений:

Ой мамцю моя,

Люблять мене ляшки,

Дають мені горілочки

З зеленої пляшки!

Витріщилися на нього чорти, аж тут горлянки їхні перехопило щось, пельки пороззявлялися — як гаркнуть усі разом:

Я горілочки не п’ю,