Розділ «Книга третя Чого не гоїть огонь»

Чого не гоїть огонь

I

За тої пори, що про неї ми оце річ ведемо, на правому березі Сули стояв город Лубні. Невеликий він був, як і всі міста у ті лихі часи в Україні, небагато й люду в нім жило, та як під’їжджаєш до нього, то відразу впадало в око, що не такий це город, як ото инші, що тоді скрізь траплялися. Не побачиш було в ньому ні сільських мазанок під стріхами, ні клунь із лісковими[60] стінами, ні стодол чи плетених тинів, — пишалися скрізь кам’яниці з гонтовими дахами, де мешкала замкова шляхта і міщани, височіли костьоли зі шпичастими верхами, кляштори та монастирі, а в них кишма кишіло католицьке й православне чернецтво. Зокола обгороджене було теє місто високими камінними мурами, а на валах тих і при брамі, що була у п’ять чоловіка заввиш, чатували вояки у залізних шоломах і з галябардами та огненною стрільбою напохваті. Були там і гармати, що визирали з бійниць широченними жерлами, були при них і гармаші, всі з німаків та голендерів, які в тій кріпості служили. А паном і володарем того міста і всього того краю був князь Ярема.

Сидів він у замку, що височів над самісінькою Сулою. Ще батько його, старий князь Вишневецький, звів тую будову, нагнавши туди силу-силенну довколишнього люду. Камінь до Лубнів возили од самого Більська, дуби і ясени рубали у верхів’ях Сули і сплавляли водою, цеглу випалювали день і ніч у здоровезних печах і притьмом доправляли волами, — зате і замок удався височенний та пишний, що другого такого ще пошукати було не тільки в Україні, а, либонь, і в Самій Польщі. Глянеш було на тії грубелецькі мури, що їх і гарматним ядром не просадити, на тії здоровецькі вікна, що в них і хоч возом заїжджай, на чотири квадратові вежі, що стовбичать по кутах, наче велети які на сторожі,— і дивом дивуєшся, що такенну споруду людські руки могли звести. Хоч ніякого дива у тім і не було — куди око засягне, скрізь лежали володіння Вишневецьких, і весь люд, скільки було його у тім краю, платив їм чинш і всякі повинності мусив одробляти. Король сидів у Варшаві, великий князь на Литві, тож не було другого пана в тій землі, крім Яреми Вишневецького. Орудував він нею, як хотів, усі йому корилися і шану віддавали, а по селах навіть пісню склали:

Ой у Лубнях крутоярих у високім замку

Сидить пишний князь Ярема на тесанім ґанку.

Тієї гарячої осінньої днини сидів князь не на різьбленому кружганку,[61] з якого відкривався овид на степи, лани та довколишні села, а у східній замковій вежі, де був таємний покоїк, у якому він зазвичай приймав гінців з листами й провадив наради з прибічною шляхтою. У заґратоване овальне вікно зазирало вечірнє сонце, а з дворища долинав брязкіт оружжя і тупіт кутих черевиків — то муштрувалася хоругва угорської піхоти.

— І що ж сталося далі, пане Мурмиле?

Звіздар стенув плечима. Він стояв посеред покою, запорошений і обшарпаний, у простій свиті й закурених чоботях із острогами, — видно було, що допіру з коня зліз.

— Привид той розлякав усіх та й щез… А характерник із недолітком переїхали на той бік — і латата.

— А що, там переправа була?

Мурмило зібгав шапку в долоні.

— Яка ж переправа на порогах, ваша милість… Диво там сталося, що відколи світ, такого я не бачив!

— Яке ж диво, вацьпане?

— Поки їхав один із Сімох, спинився Дніпро й оголилися пороги, що перейти на той бік можна було, як по суходолу!

Князь подивовано підняв брови.

— Дніпро спинився… ти хочеш сказати, вода перестала бігти?!

— Авжеж, ваша милість.

Ярема зиркнув у вікно.