Розділ «Книга перша Тінь Триглава»

— О, — каже, — добрячий гамалик[38] у тебе, брате! Давайте ж мені того недолітка.

Тут Михась подих звів та як закричить:

— Ох ви ж, чортові душі! А щоб ви туди не дійшли і назад не вернулися! Щоб вам усе випадком випало, цапи ви смердючі! Щоб вас хрест святий побив! Щоб вас земля свята ковтнула! Як перехрещу зараз, то дьогтем розпливетеся всі!

Зареготалися чорти та й кажуть:

— Хрести, хрести… ми того не боїмося!

— А то чом? — здивувався Михась.

— Бо не стаємо ми Господові на заваді, та й Клятому не служимо теж!

— А кому ж ви служите, собачі душі?

— А самі собі! — кажуть чорти.

Та зареготалися, свиснули у два пальці і погнали плавнями, неначе вітер.

Далеченько відтіля був Великий Луг, та чортівня так хутко мчала, що за якусь часину вже біля річки Конки була. Стали чорти на чотири лапи, води похлебтали та й знов погнали, язики повивалювавши, наче тії пси.

— Живий той недоліток? — питає Юсько в Луцика.

— А що йому станеться! — каже Луцик. Та й дав Михасеві щигля у ніс. — Потерпи, собача кров, ще трохи лишилося… а там душу наш батько вийме з тебе і повісить на гілляці сушитися!

Хтів було Михась щось відказати йому, та змовчав — усе одно словами не поможеш. А чорти знай женуть, як на пожар. Ось уже в таку гущавину забігли, що й дороги не видно. Як перебрели ще одне мочарище, то почався на тому боці дрімучий ліс. Побралися чорти стежиною, що петляла поміж дубами, та й вибігли на галявину.

— Ось ми і вдома… — каже Луцик. Та й дав Михасеві такого копняка, що той шкереберть полетів. — Злазь, вражий сину!

Озирнувся Михась та й бачить: стоїть на галявині хатка під солом’яною стріхою, а коло неї криниця з журавлем видніє. І нічого більше нема — ні хлівця, ні комори, ні клуні.

— Тату, тату! — загримав Юсько у шибку.

— А що? — питаються у хаті.

— Іди ж бо та поглянь, якого ми хлопчину тобі привезли!

Рипнули двері, й виходить на поріг дідок — маленький, немов дитина, люлька в зубах, а борода така, що аж по землі волочиться.