Розділ «Книга перша Тінь Триглава»

— А чом так? — питає Михась.

— А щоб не побусурманився, то пропав би ні за цапову душу… Тепер і радий би в Україну, та коріння усе в Криму.

Хтів було малий козак іще щось поспитати, та характерник на инше розмову звернув.

— А що, — каже, — Гавриле, чи не знайдеться в тебе часом шабля для сього козака?

— А чом не знайдеться! — каже той. Та пошукав на возі й подає Обухові невеличку шабельку в срібних піхвах.

— О, — каже характерник, — се, либонь, здобичне оружжя! Такі шаблі паненята в Польщі та на Литві носять.

Була та шабля зі шляхетної голубої криці, по всьому полотну химерними візерунками повита, наче хмелем. Від хреста була вона з одного боку гостра, та на самому кінці, там, де загинається клинок і переходить у штих, заточена була обабіч і сяяла на сонці, наче огонь.

— Ого, — каже Обух, — та в ній живе срібло залито!

— А то нащо? — питає Михась.

— Як заміряєшся нею, то срібло до руків’я відкочується і шабля легшає, а як тнеш, — він махнув шаблюкою, — переливається воно у штих, і шабля важчає, то й удар дужчий!

— В ординців, — каже Гаврило, — відкупив я її. А з лука вмієш стріляти? — питає Михася.

— А певно! — каже малий козак.

— То ось і лук гарний для тебе є… з пряженого дерева!

Взяв Михась того лука, бринькнув тятивою та й бачить, що справді незлецько він зроблений. І те, і те купив би — так грошей чортма!

— Скільки правиш за сюю шаблю? — питає Обух.

— Три дукати, — каже Гаврило.

— А як за два?

Глянув на нього потурнак і головою покрутив.

— А жаль… — каже Обух і шаблю на воза кладе.

— Чекай, батьку! — каже Гаврило. — Шаблю оддаю за три дукати, а лука даром… ще й стріл два десятки до нього!