Розділ «Книга перша Тінь Триглава»

— Гаразд, — каже характерник, — пішов я і свого сідлати!

Вивів Михась жеребця надвір, а там уже й сонечко виглянуло з-за хмар. Цвірінькали горобці на подвір’ї, й тепло було, наче влітку.

— Гайда! — свиснув малий козак, плигнувши у сідло.

Заіржав гнідий і зіп’явся дибки, а потім рвонув з усіх копит, як навіжений. Перед брамою мусив Михась осадити його, бо на ярмарку такий тлум був, що нахрапом і не проїхати. Аж іззаду й Обух наспів на своєму вороному.

— Огонь, а не кінь! — каже Михасеві.— Се з дідового табуна?

А той жеребця торкнув і рушив крізь натовп.

— До нас по ції коні аж із Литви приїжджали! — каже характерникові.— Таких ніде на Вкраїні немає! Шкода, пропали всі тепер…

Крізь ярмаркову юрму промикався він крок за кроком, та як виїхав уже за другу браму й поминув хури, що стояли попід валом, то вдарив коня п’ятами і гайда через міст. Умить вихопився на високий берег, став і озирнувся, очікуючи характерника.

— Ловкий же з тебе комонник! — каже той Михасеві.

А малий козак показав на той берег.

— Що то воно пливе таке здоровецьке?

— Порон, — каже характерник. — Людей з того боку до Січи перевозить. Ну ж бо, учвал!

Та й погнали обоє степом, аж курява встала.

Вже й сонце хилилося за обрій, як Михась із характерником вертали до січової брами. З коней і мило падало — півдня гасали степами, що тільки курява з-під копит летіла.

— Повечеряємо зараз, — каже характерник, — та спочивати ляжемо…

— Так ще ж видно! — каже Михась.

— Сьогодні вночі не дуже поспиш. Як добре стемніє, рушаємо у дорогу.

— А куди?

— Побачиш.

От вернулися вони до хати, повечеряли, та й Михась на піч поліз. А характерник уклався на лежанці й каже: