Розділ «Книга перша Тінь Триглава»

Аж ось голосно загукала сурма, заляскали нагайки, затупотіли кінські копита — й сахнулася юрма, звільняючи місце, а ворітьми заїхало кількоро десятків ляхів у блискучих латах.

— А сила Дажбожа побила б вас! — буркнув характерник.

— Та відкіля вони тута взялися?! — здивувався малий козак.

Обух аж сплюнув.

— Посадила клята Польща нам їх на шию! Доглядають, щоб не пішли войною в Крим чи Туреччину. Як ото погромили нас біля Кумейок, відтоді й завелося сеє лихо на Запорожжі…

Попереду їхав ротмістр, пузатий та мизатий, у залізному шоломі, кольчузі й із палашем при боці. У сідлі сидів він, як той пан, узявшись рукою під бока, ще й зиркав на всіх з погордою. За ним сунули по двоє жовніри — всі на добрих конях, з ратищами, шаблюками і пістолями в сідельних кобурах.

— А сії ж суспіль з городового козацтва!.. — зітхнув Обух.

— Та хіба ж то козацтво! — пирхнув зневажливо Михась. — Дід розказував: як обклали ляха Наливайка на Солониці, наче вовка у лігві, то тії городовики і пальцем не поворухнули, аби на поміч йому прийти!

Характерник зітхнув.

— Нічого… недовго ляхам над нами панувати! А ходім-бо далі.

Стикалися вони в тій юрмі, стикалися, аж потрапили в ряди, де продавалося оружжя. Як став Михась перед тими прилавками, то й за вуха його не одтягнути було. Отам уже було на що подивитися й до чого прицінитися! Розкладені були на продаж ґанджари і кинджали з добрячої криці, келепи і шестопери на дубових держаках, буздигани, списи та сулиці, луки з пряженого дерева і з турового рогу, мисюрки, панцирі, кольчуги. А огневої стрільби стільки, що й очі розбігалися! Та Михася найдужче шаблі вабили. Було там їх та й було! І великі, й малі, і ятагани, й палаші, й карабелі, і шпади,[30] що ними тільки шляхта орудує (та й то не всяка, бо до шпади ще й шеримерції[31] особливої треба було вчитися). Спинився і Обух перед возом, де татарин продавав усяку білу бронь.

— Здоров, характернику, — каже йому татарин.

— Здоров, пане Гавриле! — одвітує Обух.

— Який же я Гаврило, — каже татарин. — Був Гаврило колись, та загув уже! Рагім я прозиваюся…

Глянув Михась, а бусурманин і трохи на татарина не схожий — ніс кирпатий, очі сині, мов ті волошки, й балакає по-козацькому щиро.

— Як се — був? — питає малий козак.

— А ти що, батьку, джуру вже маєш? — питає Гаврило в характерника.

— Авжеж, — каже той. — Такий вдатний козак із нього, що будь-будь! Як виросте, то гетьманом стане, Їй-Богу!

Зітхнув Гаврило.

— То добре, — каже, — що козацьке насіння не переводиться… А я, сину, — глянув на Михася, — був Гаврилом, поки орда не вхопила мене ще маленьким у селі коло Таращі. Як попав до Криму, то в Рагіма перевернувся…