Розділ «Книга перша Тінь Триглава»

— Далеко підеш, козаче… — каже кошовий, утираючи сльози. — Забирай його, характернику, щоб мої очі на нього не дивилися! На що вже перевелося преславне козацтво — грамотних людей зневажає…

— Ото й ходімо звідціля, коли тут нас так шанують! — каже Михасеві Обух.

Той уклонився кошовому, шапку надів, і вийшли вони надвір.

Вже геть смеркло. Ніде й вогника не було видно — запорожці рано лягали спати, тільки чатові стояли коло брами та біля комор із огневим припасом. Думав Михась, що до куреня його характерник поведе, аж той пройшов через хвіртку і звернув у січове передмістя.

— А куди се ми йдемо? — питає його Михась.

— Додому, — каже Обух.

— Хіба ж ти не козак, що за валом живеш?

Обух засміявся.

— Козак, та тільки ж характерник! А характерники завжди окремо живуть…

— А чого?

— Бо з чортами водяться! То їх і бояться.

В передмісті тільки по шинках світилося. Пройшли вони через базар та й побралися під гору. Кругом росло якесь хабуззя, й часом стежка геть пропадала в ньому.

— Отсе ми і вдома, — каже характерник.

Хата його приліпилася на кручі, під самісіньким валом. Була вона біла та охайна, що, либонь, і по всьому Запоріжжю такої не знайти.

— Тісно в тебе тут… — каже Михась, коли вони переступили поріг.

— Хоч не пишно, та затишно, — каже Обух. — А що, в діда твого ліпші покої були?

— О, — каже Михась, — в нас там кількоро кімнат було, пекарня, комора, світлиця… А чорти ж де твої?

Усміхнувся Обух у вуса.

— Та завіялися, певне, кудись… Ті ледацюги, бува, як полетять на гульки, то не догукаєшся!

От сів Михась на лаві та й чує, що в нього вже й очі злипаються.