Розділ «Книга перша Тінь Триглава»

— А не татаре?

— Татаре теж були, бо їх із собою той чорт привів, що фиглі-миглі всякі показує.

— А коли ж сей пожар стався?

— Вчора.

— То ти, виходить, з тих країв… з-під Охматова? — озвався запорожець.

— Авжеж.

— І оце за однісіньку ніч аж за порогами опинився?! — каже кошовий. — Ти дурний, хлопче, чи тільки вдаєш такого з себе?

Михась перехрестився.

— Хрест по пузі вибриком! — каже кошовому. — Нехай грім поб’є мене, коли неправду кажу! Нехай на мене отсії образи святі попадають, як брешу! Нехай… нехай мене перва куля в бою не помине й у самісіньке серце лучить!

Усміхнувся кошовий отаман.

— Ото вже втішний козак! Але як же такеє могло статися з тобою, га?

— Бо тут без нечисти не обійшлося… — каже Михась. — Прибився до нас учора увечері звіздар князя Яреми і попросився переночувати. А тоді він вертеп показував, та не простий, а чарівний… чорти, певне, йому помагали в тому ділі! Од того вертепу загорілася кошара, а далі татаре на частокіл полізли… А тоді прилетіли на ту пожогу літавиці з пекла… їх поганий бог прислав!

— Хто?

— Ну, той, як на нього… Триглав!

— Триглав?!

— Угу.

Кошовий пахнув люлькою і замислився.

— Щоб ти не такий малий був, то я подумав би, що брешеш, як шовком шиєш! — каже нарешті Михасеві.— Але, видать, у тебе од тої пожежі мізки догори коренем стали… А шкода, бо проскочила проз нас орда в Україну, а ми й не чули за неї!

— Чекай-но, — каже Богун, — ще не все…

— А що тобі ще?