Розділ «Книга перша Тінь Триглава»

— Я?! — питає Михась.

— А хто ж іще!

Нічого не сказав на теє малий козак, лише крутнув клинком, — і Барабашева шабля так і хуркнула над головами.

— Добре, сину! — каже хтось позаду. — Хто се тебе гишпанського виверту навчив?

Озирнувся Михась, аж там запорожець стоїть. У свиті простій та шароварах з валу, а вид перетятий шабельним ударом — так шпарко рубонули його колись, що лице стягнуло близною, мов старий шкурлат.

— Дід учив… — каже малий козак. — А ти хто?

— Обух мене прозивають, — каже запорожець. — А тебе?

— Михасем хрестили.

Тут мордань знайшов свою шаблю, що аж до обори відлетіла, та й біжить назад. А запорожець йому й каже:

— Годі, козаче, плигати… Якби у справдешньому герці, то давно вже зарубали б тебе.

— Та я йому зараз кров пущу, собачому синові! — каже Барабаш.

Коли ж тут хтось як крикне:

— А хто се дозволив шаблюки з куреня брати?!

Дивиться Михась, аж до гурту підходить чорнявий парубчак. Ув одежі добрячій і червоним поясом підперезаний — знати, що не простий чоловік.

— Кому се ти хочеш крови вточити, собачий сину? — питає в Барабаша. — Отсьому козакові?

— Не козак він, — одвітує мордань, — а заволока!

— Все одно, — каже парубчак, — у Січі перебуває і під захистом коша запорозького! А шаблюками заказано битися, бо вже такі, як ти, торік носи один одному поодтинали! — І до козаків: — А ви стоїте та й дивитеся? Всім по десять київ звелю всипати!

— Не винні ми, пане отамане, — кажуть козаки, — то Барабаш всю цюю бучу зняв!

Подумав отаман та й каже:

— Добре… шаблі давайте сюди, а ти, — глянув на морданя, — десять днів у кашоварів будеш дрова рубати та казани мити!