Розділ «Книга перша Тінь Триглава»

— А як же ж того штукаря звали, га? — питає Богун в Михася.

Той подумав.

— Му… Му… Муркало ніби!

— Може, Мурмило? — питає раптом Обух.

— О, — каже Михась, — достоту так!

Кошовий із запорожцем обернулися.

— То ти знаєш його, характернику? — питає кошовий.

— Мурмила? — каже Обух. — Штукар і мартопляс, син православного дяка з Ніженя. Водився з ляхами, штудіював алхемію, шукав філософський камінь, бо все хтів забагатіти. Зараз двораком у князя Яреми Вишневецького. Ходили чутки, що в унію перейшов і запродав душу нечистому, та я знай не вірив, — а тепер, бачу, правда-таки!

Кошовий і перехрестився.

— То тут без нечисти таки не обійшлося? — питає характерника.

— Певно, що не обійшлося… — Характерник глянув на кошового. — Оддаси мені сього хлопчину в науку?

— Та бери, — каже кошовий. — Бачу, якісь дива з ним коїлися, та те мене не обходить — як не татаре його в бран займали, то нехай іде собі! А нечисти нам не боятися…

— Куди ж ти поведеш його, Обуше? — питає Богун.

— До своєї хати, — каже характерник. — Буде мені за джуру!

Кошовий махнув рукою.

— Забирай, — каже. — Правда, малий він ще для джури… Може, нехай би з хлопцями грамоти вчився? Бо на тому хуторі, певне, нічого, крім конячих хвостів, і не бачив! Знаєш грамоту? — питає Михася.

А Михась долоні за пояс заклав і живота вперед випнув, як той пан.

— А нащо козакові тая грамота? — питає.— Козакові головне пити, гуляти да ворогів під ноги топтати! А школа хліба не дасть. То нехай попи да ченці тії кляті книжки читають! Еге, якась скотина понаписує, а ти читай…

Тут зареготалися всі, аж шибки задзеленчали у вікнах.

— Не дитина се, а золото щире! — каже нарешті Богун.