Розділ «Книга перша Тінь Триглава»

— Та й що? — каже Обух.

— А як почали шукати їх, то знайшли закопаними у тебе в хаті під піччю!

Обух і ложку покинув.

— А нехай воно тямиться! Добре придумала, бісова личина… хоч як викручуйся, та не повірять! Та й що ж?

Козак зітхнув.

— Хочуть у Січі вас киями забити! Люті братчики, що аж-аж-аж. Щирі запорожці, як ото Богун да Кривоніс, та пан отаман кошовий, не вірять, звичайно, у теє, а голота й заволоки ріжні на шматки вас ладні порвати…

— А що, ти теж злодіями нас не вважаєш? — питає характерник.

— Хіба ж злодій одборонив би мене од нехибної смерти? — каже запорожець. — Аби не ти, батьку, то пропав би я під киями, мов собака!

— Ба, — каже характерник, — то се за тебе я двадцять золотих заплатив!

— А ти й забувся, батьку?

— Забув, як заорав! — каже Обух. — Спасибі ж тобі, сину, що звістив за наше лихо. А давно воно сталося?

— Ото як ви з Січи десь поділися. Через те й подумали на вас, а ще один козак із хлопчачого куріня сказав, що бачив, ніби ви удвох тую скарбницю рабували…

— Із хлопчачого куріня?! — перепитав Михась. — А що за хлопчак?

Запорожець стенув плечима.

— А дідько його матір зна! Мордатий такий…

— Барабаш! — вигукнув Михась.

— Не хто й инший, — каже характерник.

— То се він тую скарбницю й пограбував, собака такий! — каже Михась.

— Ні, сину, — каже Обух, — не здатен він на теє діло! Тут хтось хитрий да змисний руку доклав — і двері вивалив, і тую грошву всю до копійки підкинув нам у хату… Хто ж повірить тепер, що ті гроші підкинуті!

— А певно, — каже запорожець. — Грошенята не підкидають, та ще й такі великі… їх собі забирають! А хлопчак той, до речі сказати, дременув із Січі.