Розділ «Книга перша Тінь Триглава»

— Як се?!

— Поцупив коня у нашому курені, зброю потяг у курінного Потурайла та й накивав п’ятами! Днів з кількоро вже тому, як немає його.

Перезирнулися Михась із характерником.

— Ану дай того пістоля, що ти приніс! — каже Обух. Та й почав його розглядати. — Еге, та се Потурайлове оружжя… Таких пістолів три у нього, а ось і мітка стоїть!

— То се що ж, — питає Михась, ушам своїм не вірячи, — виходить, той мордань стрілив у мене?!

— Виходить, так… — відказав Обух замислено. — Тільки не міг він тую кулю заклясти, бо на теє могутнього бісуркана треба. Хтось, певне, дав йому її, а хто — про теє й балакати зайве…

— Оце опентали нас! — каже Михась. — Значить, виросла вже рука в клятого Мурмила?

— Та вже ж! — відказує характерник. — Кепсько все це…

— Ну, попливу вже я, — каже козак, підходячи до човна. — А вам краще ушиватися звідціля, бо наша ватага неподалік рибу ловить. Як надисають вас тут, то в лика візьмуть та завезуть у Січ!

Характерник і на ноги схопився.

— То чого ж ти зразу не казав, собачий сину! — І до Михася. — Гаси вогонь, хутчій!

— А вечеря?

— Яка, в дідька, вечеря! Нехай візьмуть нас у бран, то дубовим салом будуть частувати, а не кулешею!

— А як скуштуєш того сала, то так воно вадить, що ох-ох-ох… — докинув запорожець, відштовхуючись од берега. — Бувай здоров, батьку!

— Нехай Господь береже тебе, сину… — каже йому характерник. І Михасеві: — На коней, бігом!

— А куди їдемо? — питає той.

— До Чортової гори!

Вже й місяць зійшов, як забовванів на березі високий пагорб, що поріс дерезою, чагарями та ріжним хабуззям. Ні вогника не видно було в хащах, та характерник із коня зліз, повід на руку намотав і повів його стежиною, що плутала у дерезі.

— Близько воно? — питає пошепки Михась.

— Поруч, — каже Обух. — Мовчи.