Розділ «Книга перша Тінь Триглава»

І справді, кроків з двадцять вони пройшли, аж свінуло попереду багаття, що горіло під кручею. Дивиться Михась, коли ж стоїть коло вогню запорожець, спершись на ратисько. Старий-старий, у жупані чудернацького покрою, що таких уже й не носять, в шапці з кутастим верхом, а на поясі кривий ятаган висить. Почув той запорожець кроки та як гукне:

— А що за нечиста сила там вештається, га?!

— Чом се ти нас нечистою силою взиваєш? — питається Обух, підходячи до багаття. — Внуки ми Дажбожі, Матінки Лади оружні волгви!

— А який там дідько знає, хто ви такі! Давно вже жодна жива душа сюди не навідувалася, — каже запорожець. — Що треба вам тут, собачі діти?

Зітхнув Обух і шапку зняв.

— Скажи мені, батьку, чи живий ще той, кого Байда у кайдани забив?

— А що йому зробиться! Щодня в Бога смерти просить, та не йде вона до нього… Тільки зась вам туди, бо вже сто год, як закляття лежить на ньому, а разом з ним і ми тут караємося.

— Прийшли ми, — каже Обух, — щоб зняти теє закляття! Веди нас до того богатиря.

— А дулі не хочеш? — питає запорожець.

— А що?

— Були тут уже такі, яке ви, та облизня зловили! Тільки образ Матінки Лади теє закляття може зняти, та де його візьмеш?

— А се що? — питає Михась, виходячи уперед. Та й дістав із-під сорочки Троянів Ключ.

Темна була та лялька, немов земля, та як упало на неї місячне світло, то засяяла вона, що й очам було боляче.

— Господе, Твоя воля! — каже запорожець. — Чи ж се таки вже й кінець настав нашому поневірянню?

— Настав, батьку, — каже характерник.

Запорожець і перехрестився.

— Слава Дажбогу! — каже. І свиснув у два пальці.— Гей, панове молодці, сюди хутчій!

— А що? — питають десь із-під землі.

— Гості в нас, та ще й які!

Допіру він теє сказав, як один по одному виходять із темряви восьмеро запорожців. Одіж на них старосвітська, оружжя поржавіло, а вуса та оселедці таки повиростали, що по землі волочаться.