Розділ 6 Перша гібридна

— Абвер україномовний? — здивувався я.

— Він україномовний, так. Із Вінницької області, жив у Криму. Я домовився, щоб хлопців відпустили, а мене, відповідно, залишили під вартою. Приставили вартового із позивним Монах. Через якийсь час після захоплення з’їхалася купа техніки, спеціалісти, почали перегороджувати дорогу, чіпляти ліхтарі — словом, готуватися до оборони. Це прибув перший підрозділ батальйону «Кальміус».

— На вашу думку, хто були ці люди: місцеві проросійськи налаштовані сепаратисти чи росіяни?

— «Русская православная армия»[91]. Скільки серед них етнічних росіян, точно не знаю, але принаймні мій вартовий, той, що Монах, розговорившись, розповів, що сам він із Ростовської області, звичайний дільничний — майор міліції із вислугою 22 роки, до війни з Україною служив у повітрянодесантних військах. «Русская православная армия» — на шевронах чітко написано. Хоча частина людей, безперечно, місцеві. Поки мене тримали під вартою, чув, як кілька з них обмовилися про те, що їхні особові справи лежать у місцевому військкоматі й таке інше. Для мене насправді не важливо — місцевий чи росіянин. У Ростовській області є табори, де проходять підготовку всі місцеві жителі. Багато людей через них пройшли. Навіть якщо ти з Донецька, тебе все одно озброювала і готувала Росія. Готують артилеристів, кулеметників, інших спеціалістів.

— Наскільки велика частка тих, хто рветься до таких таборів, щоби потім піти воювати за ДНР?

— Насправді невелика, відсотків п’ятнадцять. Мої враження: на визволених територіях 15 % — люто за ДНР, ховають очі, але видно, що підтримують сепаратистів, 15 % — свідомо за Україну, решті — начхати. Пенсія, зарплата, аби не голодувати.

— Як вам вдалося вирватися з полону?

— Пощастило втекти того ж дня. Монаха по рації покликали показати, де вивантажити якісь блоки. Мене залишили без нагляду, і в тому рейваху спромігся загубитися та вислизнути.

— І далі до своїх? До аеропорту?

— Спочатку додому, до Донецька. Бо там документи. А наступного ранку я вже був під аеропортом. Близько сотні військовослужбовців ЗСУ, які не зрадили присяги, закріпилися на території зенітно-ракетного полку, що на вулиці Стратонавтів, на північній околиці Донецька, просто навпроти Донецького міжнародного аеропорту. У травні як таких бойових дій не було[92]. Усе почалося 26 травня, коли з’явилися чеченці. 26 травня о 5-й ранку кількадесят «кадирівців»[93] захопили новий термінал. О 13:00 прилетів наш штурмовик, Су-25, здається, і відпрацював НУРСами[94] — при цьому нас ніхто не попереджував, абсолютна секретність, повідомили про наліт за 3 хвилини до початку, — і ще 7 чи 8 вертольотів зайшли. От 26-го якраз і почалось активне протистояння. Цього ж дня до лісу, що біля зенітно-ракетного полку, де ми стояли, з аеропорту набігло дуже багато чеченців. Відтоді із «зеленки» нас постійно накривали з мінометів, гранатометів, пострілювали снайпери.

— Аеропорт захоплювали чеченці?

— Однозначно. На виході з лісу, що біля аеропорту, ми часто ловили «зеків». ДНРівці засилали до аеропорту людей, переважно зеків, тобто раніше засуджених — принаймні нам такі траплялися, — завданням яких було закопувати трупи просто в лісі. І збирати зброю. На всіх відібраних у «зеків» зразках стрілецької зброї магазини перемотано зеленою клейкою стрічкою. Ізоляційна стрічка зеленого кольору на магазинах — це характерна ознака чеченських найманців, «кадирівців». Закопано їх там дуже багато — не менше ніж сотня. Може, більше. Може, набагато більше[95]. За місяць, 29 червня, ми виходили через аеропорт на Авдіївку, і я пригадую, наскільки сильний стояв трупний сморід у новому терміналі. Мене тоді надзвичайно вразила фантасмагорична картина: дванадцята ночі, наполовину розбитий новий термінал — сучасна будівля зі скла та бетону — підсвічений із усіх боків, переливається у вогнях. І все це під канонаду мінометних і гарматних залпів, приправлену запахом трупних газів.

— За вашими підрахунками, скільки чеченських найманців було знищено під час першого бою за Донецький аеропорт?

— Трупи вивозили «камазами». Наші дозволяли вивозити, не перешкоджали.

— Чому їх не зупиняють подібні втрати? Невже «кадирівців» спонукає воювати з українцями винятково бажання заробити гроші?

— Гроші. Лише гроші. Їдуть за скаженими грошима. І місцеві також: на сьогодні, мабуть, чи не єдиний спосіб заробити гроші в ДНР чи ЛНР — це стати ополченцем і піти на війну.

Незважаючи на перші невдачі, зрадництво серед вищих військових чинів і співробітників СБУ, підступні напади із засідок і появу в бойовиків значної кількості сучасної бронетехніки та реактивних систем залпового вогню «Град», українські війська поступово відтісняли терористів. 13 червня 2014-го від терористів звільнено місто Маріуполь. 5 липня російсько-терористичні війська покинули Слов’янськ і Краматорськ, а 6 липня — місто Артемівськ. 18 липня сили АТО взяли під контроль південно-східну частину міста Луганськ. 21 липня відчутно звужено кільце навколо Горлівки та Донецька. 23 липня від бойовиків очищено населені пункти Карлівка, Нетайлове та Первомайськ. 26 липня повністю звільнено Лисичанськ, українські війська вступили до Горлівки. 29 липня український прапор замайорів над містом Дебальцеве. 4 серпня під контроль українських силовиків перейшов населений пункт Ясинувата. 19 серпня бійці батальйонів «Дніпро», «Донбас» та «Азов» у результаті штурму зайняли частину міста Іловайськ. Ситуація для бойовиків із терористичного угруповання ДНР склалася критична. За кілька днів сили АТО могли повністю витіснити бойовиків із Іловайська та замкнути кільце оточення навколо Донецька, відрізавши сепаратистів від Росії та, відповідно, від необмежених запасів зброї, техніки та боєприпасів. Російська Федерація відчайдушно намагалася врятувати становище, перекидаючи через кордон величезні колони бронетехніки. Командувач АТО в Луганській області Ігор Воронченко стверджував, що одного лише 19 серпня до Луганська з боку РФ прорвалося декілька десятків одиниць важкої бронетехніки. Утім, ніщо не допомагало. Врятувати скупчення терористів у Донецьку могло лише вторгнення регулярних військ РФ.

Розповідає полковник ЗСУ, учасник антитерористичної операції на сході України:

— Свого часу, аби не Росія, ми б сьогодні сиділи й розмовляли з тобою у звільненому Донецьку. Ще до безпосереднього вторгнення РФ не лише постачала озброєння, але й забезпечувала бойовиків вогневою підтримкою. Усі позиції вздовж кордону — все, до чого діставали «Гради», — постійно накривали вогнем із російської території. Мені в тих окопах, що біля кордону, побувати не довелося, але із розповідей колег на нарадах я чудово знаю, як там було. Росіяни безперервно лупили, лупили, лупили «Градами», поки наші не відходили. Примушували відходити.

Поодинокі обстріли сил АТО на території Донецької та Луганської областей із території Росії, факт яких РФ уперто заперечувала, траплялися протягом червня 2014-го. Після 13 липня 2014-го обстріли українських військ росіянами стали постійними і більше не приховуваними. Причина — інцидент у місті Донецьк[96] Ростовської області, розташованому відразу під кордоном із Луганською областю України. За повідомленнями російських ЗМІ, вранці 13 липня українські війська навмисне обстріляли територію Росії; кілька снарядів потрапили в житлові будинки російського Донецька, внаслідок чого загинув мирний житель — 46-річний громадянин РФ Андрій Шулятьєв. Ще двоє жителів міста дістали поранення осколками. По всіх каналах показали картинки із розбомбленими будинками.