Розділ 6 Перша гібридна

А тепер найважливіше: такий перехід не був безвідплатним.

За Кримську область Російська Федерація зажадала від України відповідної компенсації і землею, і людськими ресурсами. Унаслідок переговорів Україна віддала Росії частини територій Сумської, Харківської та Луганської областей, сумарна площа яких приблизно дорівнювала території Криму. Віддала разом із українськими жителями. На відібраних в України землях у Російській Федерації постала нова — Білгородська — область, якої до війни не існувало.

Обмін вийшов украй нерівноцінним. Крим — станом на 1954 рік аж ніяк не російський — сидів без хліба та води, його поступово заселяли росіяни. Щоб освоїти кримську землю та зробити її придатною для сільського господарства, Україні довелося побудувати Кримський канал від Дніпра, через кримські степи, до Сімферополя, Севастополя та курортних міст на південному березі півострова. Далі в Криму (як і на решті території України) більшовики зініціювали насильницьку русифікацію. І навіть це ще не все — Міністерство оборони СРСР відвело Крим під поселення морських офіцерів усіх флотів Радянського Союзу, що виходили на пенсію. За три-п’ять років до виходу на пенсію на Чорноморський флот переводили всіх бажаючих офіцерів, які після завершення служби осідали в Криму незалежно від того, в якій частині Радянського Союзу починали військову кар’єру. Зрештою Крим російським не став, хоча росіян у ньому відчутно побільшало.

Цікаво, що в аналогічний спосіб радянське керівництво намагалося приєднати Калінінградську область до Литовської РСР. Після закінчення війни й аж до 1980-х таких спроб було декілька. Однак на відміну від Верховної Ради УРСР, яка без нарікань прийняла «подарунок» Російської Федерації та навіть закріпила належність Криму та міста Севастополь у Конституції УРСР 1978 року, литовське керівництво вперто відмовлялося приєднувати до своєї країни заселену росіянами область. Далекоглядності литовців можна тільки позаздрити. Уявіть, що було б, якби Росії все ж удалося заштовхати Калінінградську область до складу Литовської РСР. Сучасна Литва мала б у своєму складі масивний баласт у вигляді щонайменше мільйона російськомовних громадян, які будь-якої миті могли взятися за зброю через те, що їм перехотілося чути поряд себе литовську мову або раптом закортіло до Росії.

Після розвалу СРСР до Криму почали активно повертатися його корінні жителі — татари, — виселені радянською владою у 1920–1940 роках. На Всеукраїнському референдумі 1991 року 54,19 % громадян, що проживали на території півострова, підтримали Акт проголошення незалежності України. У місті Севастополь частка тих, хто проголосував за незалежність, була ще більшою — 57,07 %. Попри це, відразу після здобуття Україною незалежності в Криму стали очевидними перші проросійські сепаратистські настрої. 5 травня 1992 року кримська влада зробила першу спробу відділитися від України шляхом ухвалення документа за назвою «Акт про проголошення державної незалежності Республіки Крим». 13 травня 1992 року цей акт було визнано Верховною Радою України як такий, що суперечить законам України, а 21 травня його скасовано й Верховною Радою Криму. Вдруге кримчани спробували відділитись 1994 року, в самісінький розпал боротьби за Чорноморських флот. Парламент Криму ухвалив постанову «Про відновлення конституційних основ державності Республіки Крим», що повертала в дію Конституцію Криму в редакції від 6 травня 1992 року, згідно з якою «республіка Крим входить у державу Україна та визначає з нею свої відносини на основі Договору й угод», а також «самостійно вступає у відносини з іншими державами й організаціями». Цю постанову Верховна Рада України скасувала 18 травня 1995 року.

Після перемоги Євромайдану відбувся новий вибух сепаратистських настроїв у Криму. 23 лютого 2014 року в Севастополі пройшов двадцятитисячний мітинг, на якому не було жодного українського прапора, лише російські триколори, Андріївські знамена та символіка Комуністичної партії України. Демонстранти тримали гасла «Путин — наш президент», «Россия, мы брошены, возьми нас обратно!» тощо. Учасники мітингу ухвалили рішення не перераховувати до Києва податків, а міським головою — без виборів, навіть без імітації голосування — проголосити громадянина Росії Олексія Чалого. Чалий відмовився визнавати нову владу в Києві. Пізніше він стане одним із тих, хто в Москві підпише договір про приєднання Криму та Севастополя до Російської Федерації.

Того ж дня РФ відкликала свого посла Михайла Зурабова з України «для консультацій».

25 лютого сепаратистські акції організували перед Кримським парламентом, після чого, власне, й розпочали вторгнення. Уночі проти 27 лютого 2014-го будівлі парламенту й уряду Автономної Республіки Крим захопили «невідомі» бойовики, вивісивши на дахах прапор РФ. Далі почалася «демократія по-російськи». Пізніше, виправдовуючись перед світовою спільнотою через анексію Кримського півострова, російське МЗС не раз наголошувало, що Росія не мала жодного стосунку до подій у Криму, що референдум, відділення від України та подальше приєднання Криму до РФ — це результат складних внутрішньополітичних, але цілком демократичних процесів, рушійною силою яких є так званий кримський народ. «Волевиявлення» кримського народу сталося якраз тоді — вночі з 26 на 27 лютого 2014-го. Удень 27 лютого в захопленій озброєними автоматичною зброєю та найновішими російськими гранатометами бойовиками будівлі Верховної Ради Криму, з піднятим над будинком прапором Росії, без посилання на жоден чинний нормативний акт України, без жодного документального чи візуального свідчення проведеного «голосування» було ухвалено рішення про референдум щодо статусу Криму, а також проголошено нового прем’єр-міністра республіки — Сергія Аксьонова. До лютого 2014-го Сергій Аксьонов (нар. 1972, молдаванин за походженням) — це маловідомий український політик, знаний вкрай обмеженою групкою людей у Криму, причому винятково через його українофобські заяви та кримінальне минуле. 22 грудня 2009-го, задовго до Євромайдану та початку російської агресії, на прес-конференції у Сімферополі тогочасний заступник голови Верховної Ради Автономної Республіки Крим Михайло Бахарєв оприлюднив інформацію про причетність у 1990-ті роки Сергія Аксьонова до організованого злочинного угруповання «Сейлем», у якому той фігурував під прізвиськом «Гоблін». Із 2008 року Аксьонов — член громадських організацій «Російська громада Криму» та «Громадянський актив Криму». 2009-го очолив Всекримський суспільно-політичний рух «Російська єдність». Попри те, що голосування за обрання Аксьонова головою уряду автономії проходило під дулами автоматів, Російські ЗМІ величали його «народним прем’єром». Це, як на мене, трохи дивно та надміру патетично, оскільки геть не збігається із результатами попередніх виборів до парламенту Криму (того самого парламенту, який «проголосував» за «народного прем’єра»), на яких партія Аксьонова «Російська єдність» набрала аж 4,02 % голосів, отримавши всього три депутатські крісла. Погодьтеся: 4,02 % — замало, щоб претендувати на звання «народного».

27 лютого невідомими у військовій формі без розпізнавальних знаків було захоплено аеропорт «Бельбек» у Севастополі, а також зупинено поромну переправу в Керчі.

1 березня 2014-го «народний прем’єр» Криму Сергій Аксьонов звернувся до Володимира Путіна з проханням «посприяти в забезпеченні миру та спокою» на території Автономної Республіки Крим. Того ж дня російський президент відправив до Ради Федерації запит на дозвіл ввести до Криму російські війська. Про те, як проходило голосування сенаторів, я написав у 5-му параграфі 2-го розділу.

Відразу після отримання дозволу від Ради Федерації російські війська розпочали неприховане блокування українських військових частин, транспортних магістралей та інших стратегічних об’єктів на території Криму. Частину завдань виконували переодягнені у форму українського загону спеціального призначення «Беркут» російські десантники 31-ї окремої десантно-штурмової бригади. Решта військових діяла у формі без розпізнавальних знаків, через що й дістала назву «зелені чоловічки».

Із величезним запізненням, аж через чотири місяці, 2 липня 2014-го, Парламентська асамблея Організації з безпеки і співробітництва у Європі (ОБСЄ) визнає очевидне, визначивши «неспровоковані та засновані на абсолютно безпідставних припущеннях і приводах» дії Росії «військовою агресією на догоду власним інтересам».

Спочатку напхана озброєними людьми Верховна Рада Криму призначила проведення «референдуму» щодо визначення статусу Криму на 25 травня 2014 року. На момент «голосування» (27 лютого) центральна київська влада де-факто була неспроможна скасувати незаконне рішення: у лютому-березні 2014-го Київ просто не мав для цього засобів — бійці загонів спецпризначення МВС були деморалізовані після перемоги Майдану, подекуди відкрито переходили на бік сепаратистів, а більшість заклякла в невизначеності, не знаючи, чиїм наказам підкорятися. Кращого часу для початку анексії годі вигадати. Втім, українська влада почала приходити до тями — поволі, та все ж швидше, ніж на це розраховували ініціатори псевдореферендуму, — через що голосування перенесли спочатку на 30 березня, а згодом — на 16 березня. Крім того, Сергій Аксьонов наполіг на зміні винесеного на референдум питання. Спершу в бюлетені планували ввести одне запитання: «Автономна Республіка Крим має державну самостійність і входить до складу України на основі договорів і угод — так чи ні?» Тобто: ви бачите Крим незалежним чи у складі України? Однак 6 березня стало відомо, що на референдум винесено два запитання: «Ви за возз’єднання Криму з Росією на правах суб’єкта Російської Федерації?» та «Ви за відновлення дії Конституції Республіки Крим 1992 року і за статус Криму як частини України?», біля одного з яких виборець повинен поставити позначку. По суті, кримчанам пропонували передати Крим до РФ без оголошення незалежності.

За результатами опитувань, організованих компанією «International Republican Institute» у листопаді 2011-го та травні 2013-го, за приєднання півострова до складу РФ виступали 23–33 % мешканців Криму, за збереження статусу автономії у складі України — 49–53 %. За даними соцопитування, проведеного із 8 до 18 лютого 2014 (в час найбільш жорстокого протистояння на Майдані) Київським міжнародним інститутом соціології, 41 % жителів Криму бажали входження автономії до складу Росії.

За даними організаторів референдуму, за входження Криму до складу РФ як суб’єкта федерації проголосувало 96,77 % виборців, за збереження Криму в складі України — 2,51 %, 0,73 % бюлетенів визнано зіпсованими. Щоправда, на початку травня 2014 року на веб-сайті Ради при президентові Росії з питань розвитку громадянського суспільства та прав людини з’явилася стаття, де йшлося, що, за попередніми підрахунками, на березневий референдум у Криму прийшло не більш ніж 30–50 % громадян і лише половина з них проголосувала за приєднання до Росії. Іншими словами, долю українського Криму визначила проросійська меншість — від 15 % до 30 % населення. Після оприлюднення в пресі новину зі сторінки швидко прибрали.

Суперечки про те, які з названих цифр достовірні, я вважаю недоречними, оскільки голосування відбувалося без участі міжнародних спостерігачів: ні ОБСЄ, ні ЄС, ні СНД своїх представників не надсилали. Натомість спостерігачами на «референдумі» виступили представники малочисленних праворадикальних і нацистських європейських партій, зокрема Енріке Равельйо (Enrique Ravello) з Каталонії, Бела Ковач (Béla Kovács) з Угорщини, Люк Мішель (Luc Michel) з Бельгії й інші — всі як один відомі через свої неонацистські та ксенофобські погляди.

Результат кримського «референдуму» не визнала жодна цивілізована держава світу. Рада Безпеки ООН оголосила його нелегітимним. Парламентська асамблея ОБСЄ назвала голосування «незаконним актом, результати якого не мають жодної юридичної сили». Визнавати «волевиявлення» під дулами автоматів відмовилися США, Канада, Європейський Союз і Туреччина. 27 березня 2014 року шляхом відкритого голосування на 80-му пленарному засіданні Генеральної Асамблеї ООН було ухвалено резолюцію про підтримку територіальної єдності України та визнання незаконним приєднання Криму до Росії. За цілісність України виступили 100 держав. Проти проголосували лише 11 країн — напрочуд показова добірка, згадана в 1-му розділі: Вірменія, Білорусь, Болівія, Куба, КНДР, Нікарагуа, Судан, Сирія, Зімбабве та Венесуела. Навіть Казахстан, який попервах поставився із розумінням до «волевиявлення» кримського народу, під час фінального голосування на пленарному засіданні Генеральної Асамблеї утримався.

Та все це не мало значення для Володимира Путіна. Ще 28 лютого депутат російської Держдуми Сергій Миронов вніс на розгляд законопроект про спрощення процедури прийняття нових суб’єктів до складу Російської Федерації. До цього згідно із чинним російським законодавством прийняття нового суб’єкта ставало можливим зі згоди і Росії, і держави, у складі якої знаходиться територія, яку планують приєднати до РФ; причому ініціатива повинна належати саме державі, від якої територію відторгають. Депутати Держдуми швидко «підтасували» процедуру під «кримську ситуацію». Тепер, за новим російським законодавством, для приєднання нового регіону до Росії достатньо лише звернення його органів влади та результатів місцевого референдуму, однак зовсім не потрібно згоди держави, частиною якої є цей регіон.

Через два дні після «референдуму», 18 березня 2014 року, у Георгіївській залі Великого кремлівського палацу Володимир Путін підписав договір про прийняття Республіки Крим до складу Російської Федерації й утворення в ній нових суб’єктів. З боку так званої Республіки Крим угоду підписали Сергій Аксьонов, Олексій Чалий і Володимир Константинов (кримський олігарх, голова Верховної Ради Криму, офіційно — найбагатша людина Автономної Республіки Крим).

Ще одна об’єктивна та дуже неприємна особливість гібридної війни: агресор ні з ким ні про що не домовляється та ставить світову спільноту перед уже звершеним фактом. Попри всі резолюції, попри заклики одуматися та заяви про «стурбованість ситуацією», анексія Криму відбулася. Росія, скориставшись правом сильного, прикрившись фіговим листочком сміховинних вигадок про кровожерливих «бандерівців» і загрозу життю російських громадян у Криму, демонстративно проігнорувавши і думку світових лідерів, і бажання значної частини жителів півострова, загарбала Автономну Республіку Крим для царювання там Володимира Путіна.