Розділ 6 Перша гібридна

Захопленням Криму Путін втілив у життя мрію всіх авторитарних правителів — провів «маленьку переможну війну», що підняло його рейтинг у Росії до захмарних висот. На цьому все могло й скінчитися. Олег Назаров, мій колишній товариш із Москви, в якого я гостював протягом літа 2013-го та який у травні 2014-го, наслухавшись побрехеньок російського телебачення про звірства українських військових на Донбасі, писатиме про українців, що «убивать вас всех было бы проще», в перші дні після захоплення Криму заспокоював мене, запевняючи, що Росія далі не полізе: «Заспокойся, чувак, Крим „відтиснули“ — це все, що було треба. Нікому не потрібен ваш Донбас».

Утім, зупинятися Путін не мав наміру. Наступний етап російської інтервенції — повноцінна війна на сході України.

До продовження агресії Путіна підштовхнуло не лише бажання відірвати якнайбільший шматок від України та притаманні середньовічному світогляду мрії про розширення імперії, але й кричуща необхідність.

По-перше, Росії після підписання договору про введення Республіки Крим до складу федерації потрібно було терміново відвернути увагу світової спільноти від анексії, зробити щось таке, що примусило б лідерів країн розвинутого світу забути (або вдати, що забули) про проведений під дулами автоматів «референдум» і про кримінальника, який, сидячи поруч із Путіним у Георгіївській залі в Кремлі, підписав договір про входження Криму до РФ. Єдиний реальний спосіб — розпочати війну. Справжню війну — з трупами, біженцями, розбомбленими містами, а не які-небудь стихійні демонстрації із розмахуванням прапорами, скиглінням про утиски російської мови та закликами до повернення в СРСР. Війну на самісінькому кордоні з Європою.

Мушу визнати: Росії це вдалося. Європа та США покірно прийняли нав’язну Росією гру, швидко «забувши» про силове відторгнення Кримської автономії. 17 квітня 2014-го в Женеві відбулася чотиристороння зустріч у форматі «Україна — ЄС — США — Росія». Після її завершення голова російського МЗС Сергій Лавров хіба що не стрибав від щастя. Зовсім не через те, про що поговорили під час зустрічі (жоден пункт Женевських домовленостей так і не було виконано, очевидно, Путін і не думав їх дотримуватися), а радше через те, про що не поговорили. У документі, оприлюдненому за результатами перемовин, ішлося лише про шляхи врегулювання кризи на Донбасі та навіть не було згадки про анексію Криму чи невиконання Росією Будапештських домовленостей.

Певною мірою така ситуація вигідна Заходу. Вторгненням до України Кремль поставив провідні держави світу перед непростим і дуже неприємним вибором — вибором між війною та безчестям. Щось подібне вчинив Гітлер, удершись до Чехословаччини. Сьогоднішня ситуація ускладнена тим, що ініціатором агресії є держава із найбільшим арсеналом ядерної зброї, котра впродовж 70 років витрачала немислимі кошти на підготовку до війни за панування у світі. Зрозуміло, що ні Америка, ні Британія не починатимуть Третьої світової та не встряватимуть у конфлікт із ядерною державою, чий лідер демонстративно нехтує статутом ООН, Гельсінським заключним актом 1975 року про непорушність кордонів у Європі та безліччю інших міжнародних документів, на яких засновані сучасні міжнародні відносини. Утім, Будапештського меморандуму ніхто не скасовував. Це очевидно так само, як і те, що Росія напала на країну, яку, роззброюючи, пообіцяла захищати. Відтак, надавши Америці та Британії можливість делікатно самоусунутися, Російська Федерація зіграла на руку Заходу. США та ЄС беруть участь у переговорах, докладають зусиль до врегулювання проблеми, нібито тиснуть на Росію, але про Крим більше ніхто не говорить. Проблеми Криму вже наче й не існує.

По-друге, захоплення Кримського півострова — це обмежена тактична перемога, яка в стратегічному сенсі (крім спокою стосовно того, що Чорноморський флот РФ матиме де зимувати після 2017-го) не передбачає жодних переваг. Захопити Крим із Севастополем і безповоротно втратити контроль над рештою України — це не влаштовувало Путіна. Продовжувати інтервенцію російського правителя мотивувала необхідність пошуку інструменту тиску на українську владу зсередини. Загалом Путіну потрібен регіон, на 100 % керований із Кремля, належний до складу України, але такий, що перешкоджатиме дрейфуванню Києва на Захід, поступовому інтегруванню в ЄС чи НАТО. Мало хто знає, що на початку ХХІ століття Москва вже намагалась за подібним сценарієм покремсати одну з колишніх радянських республік. 2003 року на сході Молдови вкотре збунтувалися проросійські сепаратисти, і Кремль узявся активно нав’язувати молдовському керівництву так званий меморандум Козака (названий за іменем колишнього заступника керівника адміністрації президента РФ Дмитра Козака). В останній момент молдовани відмовилися підписувати документ. У положеннях меморандуму йшлося про зміну статусу Молдови на федерацію, сформовану з трьох, по суті, незалежних суб’єктів: Придністров’я, Гагаузії та власне Молдови. Кожен із суб’єктів мав право блокувати підписання міжнародних угод, що унеможливлювало вступ молдовської федерації до ЄС чи НАТО, але дозволяло підписання власних договорів з іншими країнами та міжнародними організаціями. Серед інших умов вступу до федерації — наявність у кожного суб’єкта власного бюджету, податкової, судової систем і навіть державної символіки, однак заборона зміни статусу суб’єктів федерації без їхньої згоди. Фактично, із набуттям чинності меморандуму Козака молдовська державність поставала таким собі городнім пугалом. Якби Кишинів 2003-го погодився на підписання меморандуму, Придністров’я стало б інструментом російського тиску на молдовську центральну владу.

Путін розуміє, що не здатен захопити та силоміць утримати всю Україну. Він також чудово усвідомлює, що після анексії Криму та тривалої антиукраїнської пропаганди не зможе безпосередньо контролювати українську політику, покладаючись на проросійську політичну силу так, як покладався на Партію регіонів та Януковича. Недобитки із ПР сформували напередодні виборів 2014 року «Опозиційний блок», але його підтримка в Україні незначна. Сумнівно, що впродовж найближчих кільканадцяти років в Україні з’явиться проросійська політична сила, яка матиме хоч якийсь вплив у Верховній Раді чи уряді. Єдиний спосіб втримання України на кремлівській орбіті — це федералізація за «молдовським» зразком, тобто перетворення Донбасу на українське «Придністров’я».

По-третє, у Путіна не було вибору. Навіть якщо відкинути хворобливе бажання президента РФ помститися українцям за Євромайдан, об’єктивно він не міг не розпочати вторгнення на схід України. Окупації Криму передувала масована антиукраїнська пропаганда, а сам процес відторгнення автономії проходив під гаслом: «Мы своих не бросаем!» Якби після анексії Криму Путін раптом відмовився допомагати проросійським сепаратистам у Донецьку, Луганську чи Харкові, його не зрозумів би власний народ. Захопивши Крим, Путін став на слизьку похилу площину, з якої вже неспроможний зістрибнути та якою може рухатися лише вниз. Російський лідер сам себе загнав у глухий кут, тобто створив ситуацію, в якій змушений обирати менше із двох лих: з одного боку — сприяння нечисленним донбаським сепаратистам, продовження постачання зброї та найманців призведе до нових економічних санкцій і виллється у міжнародну ізоляцію Росії; з іншого — відмова від підтримки невизнаних ДНР і ЛНР викличе різкий осуд серед більшості росіян, що в перспективі може зумовити передчасну втрату Путіним президентського крісла.

Війну на сході України було розпочато 6 квітня 2014 року, коли озброєні проросійські сепаратисти захопили приміщення Донецької облдержадміністрації та зірвали із флагштока український прапор. Наступного дня в захопленій будівлі терористи проголосили «декларацію про суверенітет Донецької народної республіки» та попросили Путіна ввести війська. На відміну від подій у Верховній Раді Криму, донецькі сепаратисти навіть не намагалися створити видимість голосування: кількадесят озброєних «зелених чоловічків» просто зайняли адміністрацію та заявили, що відтепер у межах Донецької області буде ДНР.

Опам’ятавшись, 10 квітня сепаратисти призначили регіональний «референдум» — для визначення жителями області долі регіону та легітимізації керівництва ДНР. «Референдум» було проведено 11 травня 2014-го — без підготовки, без будь-яких спостерігачів, із роздрукованими на чорно-білому принтері бюлетенях. За даними «виборчої комісії» ДНР, за проголошення Донецької народної республіки проголосувало 89,07 % виборців. За даними українських ЗМІ, у голосуванні взяло участь не більше ніж 15 % донеччан.

12 квітня 2014 року під керівництвом офіцера Головного розвідувального управління (ГРУ) РФ Ігоря Стрєлкова (Гіркіна)[88] у місто Слов’янськ Донецької області ввійшли «зелені чоловічки». О 9-й ранку невідомі в камуфляжній формі зі зброєю захопили міське управління Міністерства внутрішніх справ та інші адміністративні будівлі. Того ж дня обрали «народного мера» Слов’янська — В’ячеслава Пономарьова[89]. Протягом кількох наступних днів інспіровані Кремлем групи озброєних злочинців захопили міста Краматорськ, Артемівськ, Красний Лиман, Єнакієве, Дружківка, Харцизьк. 27 квітня група осіб, яка захопила будівлю управління СБУ в Луганську, проголосила так звану Луганську народну республіку. Російська пропаганда наголошувала на тому, що захоплення адмінбудівель на сході України є дзеркальною відповіддю на події Революції гідності, під час якої активісти Євромайдану захоплювали обласні адміністрації в усіх регіонах України (за винятком Донецької області й Автономної Республіки Крим). Однак таке порівняння видається безпідставним і невмотивованим. По-перше, люди, що захоплювали будівлі органів влади в січні-лютому 2014-го, не мали зброї. По-друге, метою таких захоплень було задоволення однієї вимоги — відставка Януковича, а тому ніхто не вивішував над адміністраціями прапори іноземних держав, не проголошував незалежних «республік» і не закликав лідерів країн Євросоюзу ввести до України війська. По-третє, активісти Євромайдану не перетворювали захоплені будівлі на катівні, куди стягували всіх, хто думає не так, як вони, чи розмовляє іншою мовою.

Ситуація, напевне, і далі розгорталася б за «кримським сценарієм», якби українська влада, отямившись, не почала вживати заходів. 13 квітня призначений Верховною Радою виконувач обов’язків президента України Олександр Турчинов заявив про початок широкомасштабної антитерористичної операції на сході України. Наступного дня відбулися перші зіткнення між українськими силовиками та сепаратистами на підступах до Слов’янська. Несподівано виявилось, що бойовики, яких Росія назвала ополченцями, що стали на захист власних домівок, озброєні чи не краще за сили антитерористичної операції: вони мали сучасні міномети, гранатомети, великокаліберні кулемети, переносні зенітно-ракетні комплекси та чудово вміли всім цим користуватися. По суті, перший етап АТО потрібно визнати цілковито провальним, переважно тому, що українські спецпризначенці просто відмовлялися вступати в підконтрольні ДНР і ЛНР міста без прикриття бронетехніки.

Протягом квітня 2014-го сутички спорадично спалахували в різних містах Донецької та Луганської областей. Повноцінними бойовими діями варто вважати взяття силами АТО сепаратистів у кільце для відсікання їх від Росії, що відбулося в другій половині травня.

Про активну фазу протистояння я вирішив поговорити з кадровим військовим, полковником ЗСУ, комендантом одного із секторів оборони на півдні Донецької області, який із лютого 2014-го й до цього часу є безпосереднім учасником війни на сході України. Офіцер зі зрозумілих причин попросив мене не згадувати його ім’я у книзі.

Ми домовилися про інтерв’ю у Полтаві, куди військовослужбовець приїхав напередодні нового 2015-го року, щоб побачитися з ріднею.

Мене зустрів кремезний чоловік середнього зросту з міцними руками і не по-військовому добрими очима. Наша розмова тривала з невеликими перервами від 9-ї ранку до 11-ї вечора. Я вирішив зав’язати спілкування із запитання про те, що для полковника було точкою відліку протистояння із проросійськими силами на Донбасі.

— 27 лютого 2014-го, це був четвер, я перевівся із Полтави до Донецька, де очолив Донецький зональний відділ (раніше — комендатура), а в суботу — бойова готовність повна, бойова тривога, кримські події і таке інше. Уже від початку захоплення державних установ я, як начальник штабу, і четверо моїх підлеглих залишилися на території військової частини, а решта, попередньо знищивши всю техніку, яку не забирали із собою, перебазувалася під аеропорт (Донецька). На початку квітня чоловік із п’ятдесят зі стріляниною та криками увірвались на територію частини. Вони захопили міський воєнкомат і наш зональний відділ у районі Шахтарської площі Донецька. Зібрали всіх полонених, випитували, хто старший. Я назвався, пояснив, що я — командир. До нас вийшов Здрилюк, більше відомий як Абвер[90], і взявся переконувати, мовляв, думайте, у Краматорську зараз війна, карателі вбивають мирних жителів.

— Хотів, щоб ви перейшли на їхній бік?

— Так. Харизматичний чоловік, україномовний. Він не наполягав і не тиснув, казав: розумію, що ви не за власним бажанням в українській армії, те-се…