Розділ 6 Перша гібридна

Із цього приводу МЗС РФ опублікувало на своєму сайті офіційну заяву із неприхованою погрозою ввести війська до України:

«Заява МЗС Росії з приводу агресивних дій України стосовно Російської Федерації.

Зранку в неділю 13 липня українською армією було обстріляно фугасними снарядами місто Донецьк Ростовської області. У результаті влучення снаряда в житловий будинок один громадянин Російської Федерації загинув, двоє дістали серйозні поранення.

Того ж дня запрошеному до МЗС Росії повіреному у справах України в Російській Федерації було висловлено рішучий протест російської сторони. У переданій дипломату ноті відзначено, що російська сторона розглядає таку провокацію як черговий агресивний акт української сторони щодо суверенної російської території та громадян Російської Федерації. Підкреслено, що вказаний інцидент є підтвердженням вкрай небезпечної ескалації напруження в районі російсько-українського кордону, що може мати незворотні наслідки, відповідальною за які буде українська сторона (курсив мій — М. К.).

Російська сторона черговий раз наполягає на негайному вживанні українською стороною рішучих заходів для припинення подібних провокацій.

13 липня 2014 року».

А тепер поверніться по тексту назад і перечитайте уривки з ноти протесту, врученої народним комісаріатом зовнішніх справ СРСР фінському послу після «обурливого та зухвалого» обстрілу радянських прикордонників біля Майніли в листопаді 1939-го. Небагато змін, правда? Кілька снарядів, запущених невідомо ким, які прилетіли невідомо звідки, кілька невинних смертей, оскаженілий вереск у пресі — й у російської сторони розв’язано руки. Речник Ради національної безпеки та оборони Андрій Лисенко заявив, що українські військові, чудово усвідомлюючи, чим це загрожує, не ведуть і не вели вогню по території Росії. Радше навпаки: протягом літа РНБО неодноразово фіксувала обстріл проросійськими бойовиками території РФ з метою покласти провину за жертви на українських військових. За версією російських журналістів, обстріл Донецька Ростовської області могла вести лише українська армія, оскільки «київській хунті» нібито вигідно спровокувати РФ на відкритий конфлікт. Якщо вірити російським журналістам, то протягом минулих ста років усі суміжні із СРСР/Росією країни — Фінляндія, Польща, Чехословаччина, Угорщина, Грузія, Молдова, Україна — тільки й мріють про те, щоб обстріляти кілька прикордонних поселень із росіянами та почати війну з найбільшою країною на континенті.

Як доповнення до заяви МЗС голова російського уряду Дмитро Медведєв підкреслив, що Росія реагуватиме на схожі провокації так, як реагують усі цивілізовані держави — вогнем у відповідь знищуючи точки, з яких здійснено обстріл. З того часу артилерійські та ракетні обстріли прикордонних регіонів України з боку Росії стали безперервними. Якщо переглянути інтерв’ю з учасниками АТО за липень-серпень 2014-го, то в кожному чути нарікання військових на те, що з липня силам антитерористичної операції доводиться воювати із бойовиками під безперервним вогнем із території РФ. Вогнем, на який вони не мають права відповісти.

Утім, наприкінці серпня ні вогнева, ні потужна матеріальна підтримка Росії вже не могла врятувати ДНР: українські війська дотискали сепаратистів. У такій ситуації Путін пішов ва-банк, зважившись на введення російських регулярних військ.

— 24 серпня, в День незалежності України, російські регулярні частини вторглися до нашої держави, — продовжив розповідати полковник ЗСУ, — проникли вздовж узбережжя та зайняли кілька сіл перед Новоазовськом: Хомутове, Клинкине, Рози Люксембург. Поза всяким сумнівом, то були російські регулярні війська. По-перше, зайшли на танках Т-72, а таких танків немає на озброєнні української армії. По-друге, знаю точно, що такої кількості боєприпасів, які використано під час наступу на Новоазовськ і замикання Іловайського котла, на Донбасі ніколи не було. Росіяни стверджують: «Боевики это захватили». Не могли вони захопити такої кількості. Такої кількості просто не було. Та й узагалі — про це мало хто знає — на Донбасі перед початком конфлікту не залишилося боєздатних військових частин. Усе зроблено для того, щоб прийти туди маршем і захопити практично без бою.

— Коли зникли ці частини? Хто їх розформував?

— Янукович. Під час правління Януковича. Наприклад, в Артемівську колись стояла дивізія, зараз — лише база зберігання. З усіх військових частин на території Донецької та Луганської областей залишилися лише військові комісаріати, комендатури та склади стрілецької зброї. — Військовослужбовець виклав на стіл пластикову течку та витягнув із неї два аркуші А4 із роздрукованими на них таблицями. Підсунув до мене. — Ось список усіх військових частин Донецької та Луганської областей перед конфліктом із Росією, — я роздивився шапку таблиці: в першому стовпчику — номер військової частини, далі — її короткий опис, за ним — адреса розташування, прізвища командирів тощо. — Тут близько двадцяти частин, але більшість із них є лише на папері. Дивись, — водячи пальцем по першій таблиці, полковник узявся характеризувати частини. — Ось це — Донецький військовий комісаріат, із ним усе зрозуміло. Далі — Військова комендатура залізничних сполучень, три людини максимум. Наступна — радіолокаційна частина, гадаю, не варто пояснювати, скільки там людей. Ось це — база зберігання стрілецької зброї, десять осіб охорони, не більше. За нею — військове представництво в Маріуполі, пафосна назва, за якою лише невеликий кабінет і двоє осіб, що формують замовлення для армії. Ось тут — зенітно-ракетний полк на околиці Донецька, який ми утримували, поки не відійшли на Авдіївку, але ти сам розумієш, що ЗРП — це частина, призначена для протиповітряної оборони.

Після зайняття плацдарму перед Новоазовськом із території РФ у напрямку Іловайська вирушила величезна колона танків і бронемашин. За повідомленням прес-центру АТО, йшлося про сотні одиниць техніки.

— Дуже недобре, що оточення Донецька збіглося із Днем незалежності, — злегка насуплячись, пояснив мій співрозмовник. — Людей висмикували на парад у Києві, давали відпустки. 23 серпня все гарно виходило. Уся ділянка вздовж кордону на півдні Донецької області наша. Українські силовики й армія підтискали бойовиків із боку Іловайська та з боку Горлівки. Готувалися замкнути кільце навколо Донецька. Окремі командири вищого рангу, щоб відзвітувати про успішне завершення оточення до Дня незалежності, кинули все, що в них було, на Іловайський напрямок. У Торезі сепаратисти мали потужний укріплений район, але це інша історія. Якби наприкінці серпня вдалося замкнути оточення, донецьке угруповання сепаратистів не протрималося б і трьох діб: вичерпано запаси снарядів для «Градів», немає артилерії, а далі — звичайне зачищення. У цей час, щоб врятувати бойовиків, у гру вступає Росія. Російська армія переходить кордон, заходить на південь (Донецької) області та займає плацдарм перед Новоазовськом. Українських військ у тій частині не було, південь області залишався нашим тилом, і це наш великий прорахунок. Наступного дня дві бригадні тактичні групи росіян — декілька тисяч осіб із бронетехнікою — зайшли на Старобешеве та Кутейникове, ще одне угруповання виступило в напрямку Тельманове, таким чином «перебивши» всі шляхи відступу для українських військ в Іловайську. Так утворили котел.

Українські війська залишалися в Іловайському котлі до 29 серпня, після чого українське керівництво розпочало переговори із сепаратистами та Путіним про надання коридору для виходу українських частин із оточення. Уночі з 29 на 30 серпня домовленості було досягнуто, однак під час відходу українських солдатів завчасу обговореним шляхом російські війська відкрили по них вогонь з усіх видів зброї. Пізніше Путін пояснив це тим, що українські війська скористалися наданим коридором для того, щоб перегрупуватися і прорватися з оточення з боєм.

До цього часу про точну кількість загиблих українських вояків у Іловайському котлі невідомо. Дані засекречено. За найбільш оптимістичними оцінками, під час відходу з Іловайська росіяни знищили не менше ніж двісті українських військових.

— На мій погляд, забагато істерії довкола цього котла, — висловив свою думку полковник ЗСУ. — Не потрібно було відступати. Були б «двохсоті», були б «трьохсоті», але можна було вкопатися в землю та стояти. На жаль, в оточенні опинилися генерали, що готувалися відрапортувати про відсікання Донецька. Крім того, на той час уздовж річки Кальміус, перед Маріуполем, стояла одна «нитка» солдатів, яку росіяни могли легко прорвати. Довелося відходити. У котлі перебували кількадесят полонених і поранених російських військових — із тієї частини, солдати якої напередодні «заблукали» та нібито випадково потрапили на територію України[97]. Українські офіцери з оточення домовилися про відхід, пообіцявши залишити полонених і поранених російських десантників у наперед узгодженому місці. Все марно: під час відступу російські війська розмолотили наших разом зі своїми. Я тоді перебував під Волновахою. І на власні очі бачив вантажівку, завалену трупами українських солдатів… Треба було воювати. Підтягнули б якісь резерви, а так… Із того часу росіян там дуже багато. ДНР у військовому сенсі для нас не супротивники. Все, на чому тримаються невизнані республіки, — це російські регулярні війська.

— Що було б, якби наші війська залишилися в Іловайську?

— Гірше не було б. Потужне угруповання, достатньо зброї, в місті легко тримати оборону. Якби швидко зорієнтувалося керівництво, то, ймовірно, ми повернулися б на попередні позиції та врешті замкнули кільце навколо Донецька. Нормально все було б.

5 вересня 2014 року в Мінську представники України, Росії, ОБСЄ та терористів підписали угоду про тимчасове припинення вогню. У переговорах брали участь представник ОБСЄ Гайді Тальявіні, другий президент України Леонід Кучма, посол Росії в Україні Михайло Зурабов, а також представники самопроголошених республік на сході України Олександр Захарченко[98] й Ігор Плотницький[99]. Остаточний текст підписаної угоди не передбачає визнання Донецької та Луганської народних республік, натомість закріплює за підконтрольними бойовикам територіями українських областей «особливий статус» у складі України.