Розділ 6 Перша гібридна

Під час «перемир’я» й надалі тривали обстріли з боку бойовиків, а також спроби штурму ними Донецького аеропорту. За даними Управління верховного комісара ООН з прав людини, упродовж двох місяців від моменту підписання Мінського перемир’я — із 6 вересня до середини листопада 2014-го — внаслідок діяльності незаконних військових формувань на сході України загинули 957 осіб: 838 чоловіків і 119 жінок.

Після укладання «перемир’я» було виявлено, що непідконтрольна українській владі територія Донецької та Луганської областей переповнена озброєними до зубів бандами, які не підкоряються ні Росії, ні керівництву невизнаних республік. На початку жовтня 2014-го «некеровані терористичні угруповання», які нападали й на українську армію, і на російських військових і бойовиків із ДНР і ЛНР, діяли на всій території самопроголошених республік. Наприклад, район міста Стаханов Луганської області — місце «дислокації» «31 козацького округу війська Донського», чиї бойовики не підпорядковуються ні отаману Козіцину, ні місцевому терористу Мозговому, ні «народному» керівництву ЛНР. За твердженнями журналістів espreso.tv, саме Володимир Путін, повністю ігноруючи мінські домовленості, демонстративно нехтуючи обіцянками західним лідерам, продовжує накачувати подібні «шалені загони» зброєю та боєприпасами. Путіну потрібен кривавий хаос на сході України, який, на його думку, переконає Захід у тому, що Росія має виступити миротворцем у нею ж створеному конфлікті.

На сьогодні ситуація на захоплених терористами територіях Донбасу справді нагадує неконтрольований хаос. Богдан Овчарук, речник представництва правозахисної організації «Amnesty International» в Україні, у листопаді 2014-го розповів у інтерв’ю журналу «Український тиждень» про випадки викрадення та катування людей, позасудові страти місцевого населення, більшість із яких скоєна бійцями ДНР і ЛНР. Здебільшого терористи викрадали проукраїнських активістів, хоча нерідко «проукраїнськість» жертви слугувала лише приводом, особливо за наявності в потерпілого грошей чи високовартісних речей для отримання за нього викупу. «На сході справді депресивна ситуація, — стверджує Богдан Овчарук, — і люди хочуть поживитися чим завгодно, бо усвідомлюють свою безкарність. На Донбасі (на сьогодні) людина у камуфляжі та зі зброєю — це є авторитет».

Після виборів 2 листопада, які варто тлумачити як грубе порушення мінських домовленостей, українська влада вирішили припинити всі соціальні виплати в містах і селищах Донецької та Луганської областей, які підконтрольні терористам. Рішення було непростим, оскільки, фактично, означало відмову від суверенітету над захопленими територіями, однак напрочуд дієвим. До цього моменту події розвивались цілковито за російським сценарієм. Утягнутий у конфлікт Київ реагував достоту так, як і розраховувала Москва: під патріотичні заклики втрачав на сході колосальні засоби та сили. Виснажуючи Україну, Російська Федерація терпляче вижидала, коли українське суспільство втомиться від війни та згодиться на нав’язані нею умови. Відмовившись від суверенітету над Донбасом, Україна чи не вперше за весь час конфлікту перехопила ініціативу. Володимир Путін знову опинився в ситуації, у якій йому слід обирати менше із двох лих. Установивши контроль над територіями ДНР і ЛНР, Росія наштовхнеться на нову, цього разу, мабуть, убивчу, хвилю санкцій із боку США, Канади, Австралії та ЄС. У нинішній ситуації саме по собі приєднання п’ятимільйонного регіону зі зруйнованою війною інфраструктурою та десятками розрізнених, але чудово озброєних банд для Росії стане чимось на кшталт самогубства. Двомільйонний Крим, який дістався Росії із неушкодженою інфраструктурою, і так проробив чималу діру в бюджеті федерації. З іншого боку, відмовитись від регіону Путін також не може: його не зрозуміють й у Росії, і на захоплених територіях, де чимало прихильників сепаратизму. Місцевим любителям Росії буде непросто зрозуміти, чому це так шанована ними Російська Федерація після, здавалося б, перемоги над «хунтою», хоче спихнути їх назад до «бандерівців».

За словами міністра внутрішніх справ України Арсена Авакова, підписаний у Мінську мирний договір нагадує Хасав’юртовські угоди, що на певний час дали змогу припинити чеченську війну, проте не вирішили конфлікту. Усе, чого було досягнуто внаслідок підписання Хасав’юртовських домовленостей, — це штучне заморожування протистояння до 1999 року, коли воно спалахнуло з новою силою.

Станом на початок 2015-го війна на сході України далека від завершення: російські війська не залишають східних регіонів, загони терористів продовжують викрадати, катувати й убивати українських громадян. Тож, як на мене, і перший, і другий Мінські протоколи — навіть за умови суворого дотримання всіх пунктів Росією — точно не крок у напрямку остаточного вирішення конфлікту.