Розділ 3 Українська кланова буржуазія

2—Олександр Янукович—38,775

3—Дмитро Фірташ—11,018

4—Юрій Іванющенко—10,099

5—Олександр Тисленко—7,716

6—Юрій Бойко—7,278

7—Олександр Єфремов—5,028

8—Ігор Єремеєв—4,940

9—Степан Івахів—4,940

10—Сергій Лагур—4,940

Більшість осіб у списку вам уже знайома. Не сумнівайтесь, усі нові персоналії — Юрій Бойко[49], Олександр Єфремов[50], Олександр Тисленко й ін. — це найактивніші члени Партії регіонів. Єдиний олігарх, котрий формально не входить до клану Януковича, — це Дмитро Фірташ. Утім, лише формально.

2007 року, на прес-конференції, присвяченій презентуванню журналом «Кореспондент» щорічного рейтингу найбагатших українців, один із журналістів зронив цікаву репліку: «Ви написали про розмір статків Дмитра Фірташа, хоча насправді такої людини не існує». 2007-го в те, що бізнесмен Фірташ — це фантом, могли повірити не лише журналісти, але й досвідчені експерти. Мільярдер старанно уникав публічності. Навіть 2014-го достовірної інформації про нього напрочуд мало. Українське суспільство дізналося, що Фірташ існує, коли заснована олігархом компанія «RosUkrEnergo» стала посередником під час постачання російського газу до України та ЄС, а згодом — фактичним газовим монополістом в Україні.

Відомо, що Фірташ починав трудовий шлях водієм пожежної команди в пожежному відділенні Чернівецької взуттєвої фабрики. Наприкінці 1980-х зайнявся продажем продовольчих товарів, після чого переїхав із Чернівців до Москви, де, за словами самого Фірташа, започаткував енергетичний бізнес і налагодив торговельні зв’язки із Туркменістаном. 2 січня 1996 року — «буремні дев’яності» — Дмитро Фірташ дістав вогнепальне поранення під час «розборок» у ресторані «Європейський» у Чернівцях.

2007-го для консолідації управління активами в різних сферах Фірташ створив компанію «Group DF», прибутковість якої з приходом до влади «Сім’ї» Януковича почала стрімко зростати. Нині під контролем Фірташа — хімічна галузь країни, газове постачання, виробництво й експорт титану. Про опосередкований зв’язок із «Сім’єю» дає підстави стверджувати не лише третє місце в десятці «тендерних чемпіонів» України за 2013 рік, але й те, що протягом 2011 року Дмитро Фірташ установив чи не світовий рекорд зі зростання власної капіталізації — 540 % на рік. Навіть зараз, наприкінці 2014-го, перебуваючи в Австрії в очікуванні екстрадиції до США, де його, ймовірно, судитимуть за давання хабара в особливо великих розмірах індійським чиновникам, Фірташ не полишає спроб впливати на події в Україні.

За оцінками нового керівництва України, Янукович зі своїм оточення вивів на офшорні рахунки близько 70 млрд доларів (третина річного ВВП країни за курсом долара 2013 року), залишивши державну казну порожньою та пограбованою.

Окремі аналітики вважають цю цифру заниженою, стверджуючи, що протягом чотирьох років правління «Сім’я» розікрала та вивезла за кордон не менше ніж 100 млрд доларів.

Переважна більшість західних експертів і журналістів констатує, що основна причина соціального вибуху взимку 2013–2014 років в Україні, відомого як Євромайдан, — це згортання євроінтеграційних процесів тогочасним керівництвом України. Та це не так. Основна причина криється в іншому. 2010-го, після перемоги Віктора Януковича на президентських виборах, донецький клан охопив своїм впливом усю країну. Зосередивши в руках три гілки влади — законодавчу, виконавчу, судову, взявши під контроль правоохоронні органи та податкову інспекцію, «Сім’я» Януковича шляхом податкового тиску, фейкових приватизаційних тендерів, а нерідко шляхом шантажування та залякування загарбувала найбільші підприємства України. Украй несприятливі умови призвели до занепаду малого та частково середнього бізнесу (за даними журналу «Український тиждень», протягом 2011 року внаслідок посилення фіскального тиску понад 56 тисяч підприємців пішли з легального бізнесу). Незручних, одіозних політиків безцеремонно саджали за ґрати. Із 2010-го відбулося різке зростання тиску на вільну пресу, у державних і підконтрольних «Сім’ї» ЗМІ — запровадження жорсткої цензури, якої не було навіть за Кучми. Улітку 2012-го російська мова набула статусу регіональної, а в окремих регіонах — навіть не другої, а першої державної, через що на 23-му році незалежності в столиці держави з назвою Україна я змушений був боротися за право вільно говорити українською (все точно навпаки до того, про що під час Євромайдану та подальшого протистояння з Україною заявляла Російська Федерація!).

Фактично, відмова від угоди з ЄС стала лишень іскрою, що призвела до вибуху, а паливо, яке живило той вибух, підготувала донецька «Сім’я», менше ніж за чотири роки перетворивши Україну з молодої демократичної держави на феодальне князівство із хворобливою залежністю від автократичної Росії.