Розділ «Викрадення княжича Святослава»

І справді, незабаром маленькі постаті охоронців знову з'явилися на овиді. З розгону скочили вони на коней і, мов з пращі, розлетілися по степу, аби підстрелити якусь дичину. Бідолахи, навіть гадки не мали, що чекає їх за якусь хвилину.

І вона настала. Наразі ті, хто залишився сторожувати Святослава, забігали, мов навіжені. То мало означати, що князь пірнув у воду, а от випірнути чомусь не поспішав. А що він пірнув у напрямку найбільшого з вирів, то висновок у його охоронців був один: мабуть, той вир підхопив князя і затяг туди, звідкіля не повертаються.

Олешко полегшено зітхнув. Доки сторожі будуть ошелешено дивитися на те місце, доки шукатимуть тіло нещасного княжича, той має під водою допливти до визначеного місця і там зачаїтися.

От тільки невідомо, скільки йому сидіти в тому сховку... Звісно, вода в мілкому, прогрітому сонцем затоні набагато тепліша, ніж на бистрині, проте за якусь годину-другу і в ній можна закоцюбнути.

Нараз один з вершників відділився від гурту і, нещадно шмагаючи коня, помчав від Хоролу у степ. Не інакше, мав сповістити ханським старшинам неприємну новину про наглу Святославову смерть...

Перед заходом сонця над берегом Хоролу у супроводі чималого почту пролетів опасистий вершник — чи не сам хан хорольської орди Курнич. Спинився він біля верб і почав люто вимахувати правою рукою — мабуть, то його канчук застрибав по схилених спинах охоронців.

Майже до заходу сонця метушилися половці над берегом. А тоді, як один, рвучко розвернули коней і щезли в синій імлі..

Коли на небо зійшли рясні зорі, Олешко сторожко, мов степовий лис, прокрався до того місця, де під хорольським берегом мав зачаїтися княжич Святослав. Якийсь час наслухав тишу, бо не був певен — залишили половці сторожу, чи ні.

Проте навколо все мовчало. Тож Олешко схилився над берегом і стиха погукав:

— Княжичу... Княжичу Святославе, прокидайся...

Внизу почувся тихий плюскіт і нерозбірливе:

— П-п-пп-омм-о-жжи.

Еге ж, добряче таки змерз княжич, коли навіть вибратися на берег не має сили. Олешко зігнувся, намацав Святославову руку, і смикнув її з такою силою, що Святослав, мов щука з води, вилетів на сухе.

— З волею тебе, княжичу! — привітав його Олешко.

Княжич відповів щось нерозбірливе. Його тіло тіпали дрижаки і зуб не попадав на зуб. Не допомогла й половецька одіж, що її Попович зняв із себе і накинув на княжича.

— Розумію, княжичу, — співчутливо похитав головою Олешко. — Зараз не завадило б розвести багаття. Проте вибач, мусимо якнайшвидше давати звідси драпака... Ти ще не забув, як ми колись гралися в коня?

— Н-нні...

— То сьогодні твоя черга бути вершником.

— Й-я б-би к-краще п-ппро-ббі-г, — процокотів Святослав. — З-зіг-г-рітт-исся б-б...

— Не можна, княжичу, — рішуче заперечив Олешко. — Зайві сліди нам ні до чого...