Розділ «В Горошині»

— Та ніби ні.

— Жаль, — зітхнув Олешко і надовго замовк. Навіть висвистувати перестав.

До Горошина дісталися, коли сонце вже котилося на захід. Зустрічати Олешків загін висипали майже всі. Вітько зі здивуванням відзначив, що багато горошинців були дуже схожі на половців.

— Та вони і є такі, — підтвердив Жила, з котрим Вітько поділився своїм здогадом. — Породичалися з нашими, взялися за плуга — і вже не розбереш, де хто.

— Тоді чому вони не перебралися на наш бік Сули?

— Тісно їм у нас. А тут, кажуть, простір, воля. Вони ж кочівники.

— А коли половець наскочить? Чи він сюди не зазирає?

— Ще й як зазирає! Тоді старі з малими, як і у нас, біжать до болота. А дорослі — хапаються за меча...

А ще Жила розповів Вітькові, що неподалік від Городища пролягає Залозний шлях. Залозний тому, що увесь час ховається за високими лозами. А ще його Гречником називають, бо це не що інше, як старезний шлях із варягів у греки. Тільки сухопутний. Їздять цим шляхом купці варязькі і руські, грецькі й арабські. Навіть половці зустрічаються серед них. Проте зараз на Гречнику порожньо. І це неспроста — мабуть, степовики щось затівають і затримали купців, аби ті не розпатякали русичам...

Слухав Вітько і згадував Ванька Федоренка, що сумнівався, чи є у їхньої Воронівки хоч якась історія. От хай би почув бодай десяту частку з того, про що довідався Вітько, — очі б йому на лоба полізли! І в Колька Горобчика, мабуть, теж. Хоча й кажуть, ніби він знає геть про все на світі.

Потім Жила кудись від'їхав і Вітько приєднався до Поповича. Той гордовито височів на коні межи гурту піших горошинців. Олешко саме закінчив оповідати, як здолав половецького богатиря Рутеню, і тепер перейшов на розповідь про те, як він полонив Змія.

— Аби ви знали, який він став слухняний! — вів Олешко. — Оце вчора підходжу до нього та й кажу: «Ану, дай лапку!». І що ви думаєте — дає! Хіба що косує оком і скрегоче зубами. Але то нічого — у мене не сильно поскрегочеш!

— А ноги в нього великі? — поцікавився лисуватий дідусь.

— Які ноги? А-а, у Змія... Вони в нього, як у ящірки, тільки набагато грубші. — І Олешко зобразив обійми своїми довгими руками. — Десь отакі завтовшки!

— Ого! — сказав хтось із задніх горошинців.

— А що вже половецького духу не переносить! — вів далі Олешко. — Цього я сам його навчив. Піднесу йому до ніздрів половецьке сідло, або ще щось — і в нього з люті аж шерсть дибки стає. Ох, і кепсько доведеться тим поганцям, що втраплять до пазурів мого Змія!

— А хіба в Змія є шерсть? — засумнівався хтось.

Олешко на мить знітився. Проте лише на мить.

— Невже я сказав — шерсть? От бачите, вже ставлюся до нього, як до свого Сірка... — І Олешко любовно поплескав по кінській гриві. — Звісно ж, луска в нього. І міцна, як панцир. Правда, Мирку?

Вітько кивнув головою. А що йому лишалося робити?