— Може бути. Але тепер йому навряд чи це вдасться.
— Ти переконаний?
— Атож, — відказав дід Овсій. — Бо ми човнами вже так не розкидаємося. Усі біля нашого берега стоять. І протоки час від часу міняємо.
— Як це? — не зрозумів Добриня.
Дід Овсій зам'явся.
— Та ти не бійся, — підбадьорливо усміхнувся Добриня. — Тут всі свої.
— Ну, добре... Ідіть усі за мною.
Вони зійшли на мур. Внизу перед ними розкинулися безкраї плавні. Лише далеко на обрії, де темніли купини горошинських дерев, вони закінчувалися.
— Посеред плавнів є одна місцина, — почав дід. От звідтіля ми й беремо відлік. Скажімо, треба з того боку сюди пробратися. То, бачиш, верба стоїть? — дід повів рукою у бік римівської царини. — А трохи вище — дві груші. То скажеш: груші на вербі — і все зрозуміло.
— Кому скажеш? — запитав Добриня.
— Є тут такі... — ухильно відповів дід.
— Ну, гаразд. А коли я захочу дістатися болотом на той бік?
— Є біля Горошина дерево, громом прибите. Верхів'я в нього, як місяць-молодик. От звідсіля на те дерево й треба напрямок брати. Це зараз. Згодом інші напрямки з'являться.
— То ти що — протоки перекриваєш?
— Потрошку, — визнав дід. — У нас багато плавучих острівців.
— А я візьму й відсуну його...
— А куди й наскільки — знаєш? Штовхнеш не той острівець чи не туди — і замість Римова опинишся біля гирла Портяної. Або взагалі заберешся в таку трясовину, що до кінця життя з неї не виберешся.
— Темне діло, — зауважив Добриня і почухав потилицю. — І хто ж його таке надумав? Чи не ти?
— Не зовсім. Це Печенігова робота. Ну... та й ще дечия.
— Знову темниш, Овсію, — похитав головою Добриня, — чув я про твою дружбу з дідьком болотяним.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сторожова застава» автора Рутківський В.Г. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Добриня“ на сторінці 4. Приємного читання.