Розділ «Під стінами Воїня»

— Ого, скільки їх набігло! — почувся за спиною голос Поповича. — Не тисяча, а добрих півтори набереться!

— Потім порахуємо, — нетерпляче повів плечем Муровець. — Ти краще скажи, де нам зручніше вдарити?

— Звісно, де, — розважливо відказав Олешко, втішений тим, що сам Ілля Муровець цікавиться його думкою. — Битися одразу з усіма нам не під силу, а от відтягти на себе частину половців, як каже той Хижий, ми таки зможемо. Гадаю, що он з тієї відноги, — він кивнув праворуч, — дуже зручно засипати стрілами і тих половців, що пробираються до гавані, і тих, хто товпиться перед воїньськими ворітьми...

— Це ти гарно придумав, — похвалив його Муровець. А тоді рішуче, наче припиняючи всі суперечки, ляснув себе по коліну величезною долонею і вирішив: — Отже, так. Спершу ми наскочимо на он ту старшину. Тільки треба це зробити так несподівано, щоб вона не встигли прийти до тями.

В Олешкових очах спалахнув непідробний захват.

— А й справді! — вигукнув він. — Ви, дядьку Ільку, придумали ще краще! А коли так, тоді ми звернемо на оту дорогу і скотимося їм на голову, мов камінь...

— Дорога, кажеш? — засумнівався Муровець. — Ні, вона не підійде. Полинці нас на ній одразу вгледять. А от, коли пробратися поза он тими берестками та бузиною, — нас ніхто й не помітить. І спустимося ми якраз за спинами тої засідки, що виглядає нас від Лящівки. А ти, тільки-но завважиш, що старшина їхня готова дременути, негайно бери з півсотні хлопців і лети туди, де оті голяки залишили свої бебехи. Стань біля них і зроби все, аби вони з води вже не вибралися, зрозумів?

— Оце буде весело! — зрадів Попович.

Тим часом дехто з половецької старшини вже вдоволено потирав руки. Ще трохи — і їхні люди проберуться за огорожу і полізуть на лодії. І тоді все буде їхнє — меди, збіжжя, хутра, полотна, зброя...

Старшина так захопилася спогляданням гавані, що не одразу звернула увагу на тупіт, який долинув з-за густих бересклетових заростей. Не дуже схвилювалися вони й тоді, коли із заростей вихопилася ватага вершників.

— Мабуть, Андакові люди подумали, що ми вже захопили уруські човни зі скарбом, — криво осміхнувся сивоголовий половець.— От і прискакали...

— Та хто йому дозволив кидати засідку? — обурився його сусіда.— Це ж нечувано!

Проте його зацькали, бо Андак був сином хана Курнича, чиїм улусом вони щойно дісталися до присульських плавнів.

Половецька старшина спохопилася лише тоді, коли вершники опинилися на відстані якоїсь сотні кроків. Попереду на могутньому огиреві важкувато наближався справжній велет. Нараз він вихопив важенну шипасту довбню і крутонув нею над головою.

Слідом, краючи повітря довгими мечами, щільним гуртом летіли уруські дружинники. І, здається, кінця-краю їм не буде.

— Та це ж Муровець! — злякано вигукнув один з половців.

Так, це був саме він — могутній ватажок нездоланної римівської застави. Скільки разів найхитріші половецькі орди намагалися обійти Римів — і не вдавалося. Скільки разів пробували вони прорватися силою — і не виходило. Римівці якимось дивом завважували їхню появу ще за багато поприщ від Сули. А що вже билися! В половецькому степу про римівців говорили як про шайтанів, що перевдяглися в обладунки русичів.

І наймогутнішим з-поміж тих шайтанів був Муровець. Він один без роздумів міг кинутися чи не на сотню озброєних ординців. І ті нічого не могли з ним удіяти, бо ж посвист його довбні навіював жах навіть на найхоробріших, а товстелезний щит Муровця не могли взяти ні стріли, ні ножі. Зайти йому за спину теж не вдавалося, бо слідом за Муровцем невідступно снували найдужчі римівці.

— Зупиніть його! — настрашеним голосом вигукнув до охорони один зі старшини.

Охоронці, вихопивши криві шаблі, кинулися навперейми Муровцеві.