TextBook Лидько аж сяяв з радощів. Ще б пак — він же уперше брав участь у такій битві! А от Олешкове обличчя було чимось стурбоване. Попович міцно обійняв Вітька, затим відвів його убік і тихо, аби ніхто не почув, сказав:
— Кепські справи, Мирку, ой і кепські!
— А що таке? — стривожився Вітько.
— Не світить більше твій, як його... ліхтарик, от що. Якась погань влучила в нього.
— Подумаєш — ліхтарик! — усміхнувся Вітько. — А я вже аж злякався. Гадав, щось інше трапилося.
— Е, не кажи. Той ліхтарик добряче нам допоміг. І ще не раз допоміг би. От би дізнатися, яка погань в нього вцілила! Я б їй голову задом наперед скрутив і сказав би, що так і було.
Та все ж Олешко повеселішав. Зиркнув на набурмосеного Андака, потім підморгнув Вітькові і зненацька загорланив:
— Гей, дядьку Ільку! Як там наш Змій? Погодували вже його?
Муровець поволі розгладив вуса. Подумав.
— А навіщо його годувати? Він вже сам себе погодував. Думаю, не менше десяти полинців схрумав.
— Наївся?
— Хто його зна. Може, наївся, а може, ще хоче.
Олешків погляд ніби зовсім випадково зупинився на синові половецького хана.
— А що, коли ми цього віддамо Змієві на закуску? — запитав він.
Світлий Андак затіпався. Обличчя його посіріло.
— Н-н-не треба! — вереснув він. — Не робіть цього! Я великий викуп дам! Мій батько, хан Курнич, нічого не пошкодує!
— А нащо нам той викуп! — зневажливо сплюнув Олешко. Все ж наполягати на своєму не став.
До них під'їхав Лидько. Він усе ще не міг віддихатися..
— Я боявся, що тебе вже нема серед живих, — сказав йому Вітько. — Вони ж так накинулися на тебе! І спереду накинулися, і збоку...
— Та я теж гадав, що мені вже гаплик, — весело погодився Лидько. — Добре, що хоч здогадався до Змієвої нори повернути. А вони побоялися. Потім я тишком-тишком за ними...
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сторожова застава» автора Рутківський В.Г. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Дещо про Микулу Селяниновича“ на сторінці 2. Приємного читання.