Розділ «Коли Кожум'яка здолав головного Змія»

Дід Овсій кивнув головою.

— Схоже на те. І кожні шість чи скільки там десятків літ визирає зі своєї нори. Винюшкує, що до чого. Визирне — і заховається. Визирне — і знову щезне. І так тричі підряд за якийсь місяць. А через шістдесят літ — знову за своє.

— І хапав когось? — запитав Муха.

— Та як сказати... От я від батька свого чував, що сто чи й більше літ тому було таке. Верталася наша дружина зі Степу. Перейшли хлопці Сулу і зупинилися. Хто заходився купати коня, хто — раків та в'юнів ловити у Стариці. А інші знічев'я затіяли змагання на мечах. Саме біля тієї нори. І раптом звідтіля долинув людський крик. Жінка кричала, чи дитина. Та так, що у воїв наших волосся сторчма стало... Напевно, піймала підла тварюка когось...

«То, мабуть, баба тітки Горпини зарепетувала, — здогадався Вітько. — Їй здалося, ніби чорти в пеклі б'ються...»

— Отаке було... А шістдесят літ тому батько мій вже на власні очі бачив, що може натворити той Змій... Стояв він саме он там, — дід повів бровою у бік спостережної вежі, що височіла над Городищем. — Спостерігав, що діється на Сулі та поза нею. Бо в усі часи, знаєте, багацько було всілякого люду, ласого до руського хліба та худобини.

Отож стоїть він на вежі, аж бачить — за Сулою ніби курява знялася. Забив батько тривогу, кинулася римівська дружина до коней. А печеніги — бо половців тоді ще не було — вже Сулу перепливли. Якраз там, де зараз Змієва нора. Проте далі не рушили. Потупцювали там, потупцювали — і наче їх корова язиком злизала. А чому чкурнули — дізналося батькове товариство лише через місяць, коли захопило в полон кількох печенігів. Виявляється, гналися ті за якимось утікачем. Настигли його саме біля Змієвої нори. А вона якраз відкрилася. Втікач — туди. Звісно, і переслідувачі за ним поплуганились. З десяток їх було, не менше...

Дід Овсій замовк і окинув поглядом товариство: цікаво йому чи ні?

Товариство сиділо, роззявивши роти.

— І все — пропали і втікач, і печеніги,— вів дід далі. — Лише один з того десятка вибрався. Та й то незабаром умер. В степу ходили чутки, що він помер від отруйних Змієвих укусів. Та все ж встиг перед смертю повідати, що вони вибралися за втікачем на той світ. Спочатку потрапили у якийсь яр, а з нього вихопилися на битий шлях. Аж тут сталося щось жахливе. Ніби одночасно гримнуло десять громів над головою, і десять блискавиць вдарило вогнем просто ув очі... То десять Зміїв накинулося на них. І ні стріли їх не брали, ні списи, ні мечі...

Вражені такою оповіддю, хлопці довго мовчали. Мабуть, уявляли собі, що воно таке — десять громів і десять блискавиць одразу.

«То, здається, печеніги наскочили на німецькі танки», — здогадався Вітько.

— А що буде, коли той Змій все ж таки вилізе? — несміливо поцікавився один з хлопців.

— Погано буде, — зітхнув дід Овсій. — Охо-хо! І так невідомо, як дати раду з половцями, а тут ще й змії...

— А ти як гадаєш? — звернувся до Вітька Лидько. — Вилізе Змій чи ні?

— Не вилізе, — твердо відказав Вітько. Здається, це було єдине, що він знав напевно.

— Чому?

— Бо... бо побоїться.

Хлопці полегшено зітхнули.

Олешко підморгнув Вітькові.