Розділ «Дика кішка рись»

— Зрозуміло, — кивнув головою Мономах. — І як же тобі вдалося дізнатися про це?

— Дуже просто князю, — посміхнувся Олешко. — У діда Овсія є в Горошині старий товариш Горошко Печеніг. А в того Горошка рідні чи не в кожній орді. От він і розповів мені про княжича Святослава...

Олешко озирнувся довкола, а тоді наблизився до Мономаха майже впритул і сказав:

— А що, князю, коли нам спробувати викрасти його?

Князь Мономах випростався, мов від удару. На мить у його погляді, спрямованому на Поповича, зблисла надія.

Проте князь одразу заперечливо похитав головою.

— Навряд чи це вдасться, — сказав він. — Сам же кажеш, що половці з нього очей не зводять. Тож варто нам лише перебратися за Сулу, як вони миттю запроторять його кудись аж до моря. Або й ще гірше.

— Та я, князю, не про те, — довірливо, наче найближчому приятелеві, зашепотів Олешко у князеве вухо. — Якщо ти не забув, ми з княжичем Святославом колись попросили в тебе дозволу прогулятися до Сули, а опинилися аж біля Хоролу.

— Пам'ятаю, — відказав Мономах. — Тоді вам дісталося від мене так, що ви кілька днів не могли сісти.

— Було таке, — радісно погодився Олешко. — Але я, князю, про інше. Я про те, що тоді нам на очі потрапила одна чарівна місцинка. А що, коли...

Княжа охорона з тої розмови не чула ані слова. Вона лише бачила, як випростався князь, ніби скинув з себе важку ношу, як він пожвавішав і вперше за кілька років у його очах засвітилася радість.

Назад поверталися без поспіху. Мономах з Муровцем їхали попереду і стиха розмовляли. Одразу за ними похитувалися в сідлах дід Овсій та Олешко Попович. Решта дружиників, аби не заважати, відстала на десяток кроків. Інколи Мономах озирався, кивком голови підкликав Поповича чи діда Овсія і про щось у них запитував.

Незабаром вершники порівнялися зі сторожовим дубом і в'їхали до лісу. Поступово дорога звузилася до розмірів стежки і Муровець притримав свого Гнідка, пропускаючи Мономаха вперед.

Зненацька у листі щось прошуміло. Мономах блискавично відхилився убік — і в ту ж мить повз його голову промайнула якась сіра тінь і впала на шию коневі. Княжий огир пронизливо заіржав, відсахнувся, зачепився за корінь і впав, дригаючи у повітрі ногами. Сіра тінь перевтілилася в небачених розмірів дику кішку рись. Вона стрибком розвернулася і кинулася на Мономаха, цілячись в його карк.

Проте князь уже стояв на землі і в його руках невідомо яким дивом опинився мисливський ніж.

За мить усе було скінчено. Дика кішка, судомно шкрябаючи землю величезними, як людська долоня, пазурами, відкотилася набік і завмерла. Мономах, мовби нічого й не трапилося, витер ножа об пучок трави, заховав його в піхви, і лише потому глянув на звіра.

— Дивно, — сказав він. — Наскільки я знаю, без причини вона на людину не нападає. Втім... — він носаком чобота перевернув рись на інший бік і всі побачили накінечник стріли з обламаним охвістям, що стирчав поза вухом. — Тепер усе зрозуміло. Біль довів її до нестями. Це ж хто у вас так невміло стріляє?

— Гм-мм, — прокашлявся Муровець.

А дід Овсій люто глипнув на Олешка. Проте змовчав, лише нечутно прошепотів щось самими вустами.

На жаль, всього цього Вітько не бачив. Дід Овсій не взяв його з собою до Сули.