Розділ «Невдала втеча»

Від цих слів Вітькові наче снігу сипонули межи лопатками.

— Та я... ні... я ж не знав... — промимрив він.

— То тепера знатимеш. А зараз вертайся і хутенько біжи до тітки Миланки. Ну, чом стоїш?

Вітько перелякано озирнувся на ліс, з якого тільки-но вибрався.

— Та... там вовки, — прошепотів він. — І дикі кабани.

Воїн розреготався. Тоді тихенько присвиснув і з виярку вибрався інший воїн. Він теж, мабуть, почув останні Вітькові слова, бо усмішка розтягла йому рота майже до вух.

— Відвези цього богатиря до Римова, — звелів йому той, що зістрибнув з дерева. — І одразу ж назад. Одна нога тут, друга — там.

За кілька хвилин вершник з Вітьком були вже на узліссі, звідкіля виднілися римівські ворота. Вершник зсадив хлопця на землю і насмішкувато сказав:

— До тітки Миланки доїдеш на своїх двох.

Тітка Миланка не знаходила собі місця. У Росанки обличчя теж було заплакане.

— Братку, куди ж це ти щез? — напосілася вона на Вітька, щойно той увійшов у двір. — Хіба ж так можна?

Вітько відчув, як у нього спаленіли вуха.

— Я той... прогулятися трохи хотів. А на мене дикий кабан взяв та й накинувся. То я заліз на дерево і чекав, коли він піде.

— Чуєте, мамцю? — гукнула Росанка до матері, котра сиділа на лавиці і трималася за серце. — Його кабан злякав, а вам уже й зле стало.

Тітка Миланка лише рукою махнула. У неї не було сили навіть порадіти Вітьковому поверненню.

— А ми з Оленкою тебе, Мирку, стільки шукали, — продовжувала Росанка. — Всі ноги позбивали.

— З якою Оленкою?

— А з тою, що ганяє до череди корову Маньку. Вона Лидькова сестричка. Знаєш такого?

Вітько пригадав хлопця, що зустрів їх з Олешком, коли вони поверталися від Змієвої нори.

— Трохи знаю, — відказав він.