Розділ перший Климентій Кошовий, мазепинець

Клим же далі ходив вулицями, дивився, слухав. Читав відозву президії міста з закликом зберігати спокій. Був біля Личаківської рогатки й бачив, як заступник президента Тадеуш Рутковський[16] передав російському генералу символічні ключі від Львова. Не дуже вірячи в перспективу домовитися про щось із росіянами, все одно пішов разом із делегацією місцевих українців до графа Бобринського, нового губернатора возз'єднаних земель[17], аби вмовити не забороняти українських видань та не закривати культурних товариств. Негативна відповідь і погано прихована насмішка були прогнозованими. Чому — зрозумів пізніше, почувши на вулицях від російських солдатів рідну мову в призабутій наддніпрянській манері. Солдати царської армії дивувалися вголос, тицяючи пальцями на «Кобзарі» у вітринах однієї з крамниць. Навіть почали брати, звісно, не платячи. За кілька днів книжок уже не було: ці та інші видання, а також цінні папери українських товариств конфіскували й вивезли в невідомому напрямку.

Перша думка — кидати все й тікати.

Але зупинив учинок Магди Богданович.

Після такого накивати п'ятами Кошовий вважав ганьбою, принишк і зачаївся, поволі витрачаючи заощадження, бо роботи для нього, адвоката, вже не було. А незабаром зі Львова стали зникати й продукти. Тим, хто не працював у тимчасовій адміністрації, стало зовсім непереливки. Й польські чиновники, які були в більшості, потроху повернулися до обов'язків, вирішивши хоч не дружити, та й не конфліктувати. Іншим, у тому числі українцям, стало важко.

Щойно почалися арешти, суди та відправки в табори, Клим приготувався. Навіть здивувався, що за ним прийшли не в перші дні, а під кінець жовтня. Єдине — встиг винести та заховати трохи золотих коштовностей, залишених після Басі, та свій револьвер. Спалити українські просвітницькі книги думав, потім відмахнувся. Він сам, без речових доказів, надто помітна постать.

З поліцією прийшов пойнятим Гнат Бульбаш, мстиво посміхнувся, хоч Кошовий не міг пригадати, коли і чим скривдив двірника, — тицьнув грубим пальцем, заявив:

— Мазепинець. Давно казав, писав сигнали панам офіцерам.

— Побачимо, — лінькувато, з виразом страшенної нудьги протягнув низенький кирпатий ротмістр, молодий, хоч зріст робив його ще молодшим, а вуса не додавали солідності.

Під кашкетом його голова була ідеально круглою і гладенькою, мов гусяче яйце. За інших обставин новий знайомий виглядав би кумедно. Офіцер не напускав на себе суворого вигляду. Потрібної строгості додавало відчуття влади.

— Ротмістр Жаров, — назвався, кинувши руку до козирка. — Кошовий Климентій — ви?

Він говорив російською, Клим відповів так само:

— Климентій Назарович. Чим можу служити?

— Мені? — перепитав Жаров. — Не знаю, там розберуться.

— Де — там?

— Отам, — Жаров махнув у бік вікна. — Мусимо провести у вас обшук.

— Я — адвокат, знаю закони. В тому числі — чинне право Російської імперії.

— То знайте. Ми на законних підставах.

Ротмістр простягнув Климові папірець із печаткою.

Кошовий навіть не глянув.

— Завадити все одно не можу.