Розділ шостий Отак і лишайся живим…

— Ви могли все організувати.

— Та пощо мені все це, пане Віхуро?

Комісар відкинувся на спинку стільця. Потім підвівся, зависнув над Кошовим, машинально пошкріб ліву кисть.

— Сказати? Скажу. Вчора про втечу українського легіонера говорили всі, всюди, в різних кабінетах. Дійшли ось до чого: арешт за вбивство, подальший суд і неодмінний вирок герою війни не вигідний передусім спільноті, яку Ладний репрезентує, вільно чи мимоволі.

— Спільноту?

— Ви її теж представляєте. Я прекрасно знаю про вашу нинішню громадську діяльність. Нічого не маю проти, зараз таких товариств на підтримку чи захист чогось розвелося, мов бліх на собаці. Кримінальної поліції то не стосується, поки хтось із них не влипне в кримінал. Скажімо, щось украде, когось покалічить чи уб’є. Але політична поліція й військова розвідка придивляються до всіх, хто задіяний у різних таких рухах.

— Я не шокований, — гмикнув Клим. — Чудово розумію, що мене взяли на замітку. Так це, пане комісаре, сталося ще рік тому. Забули? Я ж колаборант! — він театрально розвів руками. — Хай усе владналося й мене ніби не чіпають. Проте очей все одно не зводять. І я сприймаю цей факт спокійно, бо не маю чого боятися. Жодної антидержавної діяльності, на користь Росії не шпигую.

— Проте ворог може використати будь-яку спільноту, не згодну з діями чинної влади, на свою користь.

— Я не займаюся нічим, що б зашкодило австрійській владі.

— Хіба? — Віхура гмикнув. — Ми з вами зараз переходимо до політики, хоча в цьому департаменті нею мали б перейматися найменше. Але нині все не так. Останній п’яниця зі смердючого брудного замарстинівського бару на пальцях розкладе вам все, що треба знати про міжнародне становище, хто переможе у війні, чому це будемо не ми і кого та за що слід негайно арештувати. Інших новин, окрім політичних, не сприймають уже навіть жебраки. Дійшло до того, що Цюня, кишеньковий злодюжка з Клепарова, мітингує на допиті: вкрав гаманець у пана, бо в такий спосіб протестував проти його політичних поглядів!

— Такі віяння часу, — кивнув Клим. — Але як це все стосується мене?

— Прямо, пане Кошовий. Ви взялися захищати не звичайного героя війни. Легіон січових стрільців, у якому воював Захар Ладний, є підрозділом австрійської армії. Та особливість його відома навіть нам, цивільним: він складається з русинів, або, як тепер правильно називати, українців. Засудження когось із легіонерів за вбивство, до того ж — побутове, на ґрунті ревнощів, ще й скоєне в п’яному вигляді, компрометує в особі злочинця не лише легіон. Процес прямою наводкою б’є по всьому українському політичному й громадському руху. Хіба ні?

Клим торкнувся пучкою пальця віка, заспокоюючи тик.

А потім прямо глянув у очі Віхури.

І збрехав:

— Дотепер не дивився на ситуацію під таким кутом.

Схоже, комісар повірив:

— Можливо. Проте я готовий припустити: вас використали для того, аби стабілізувати ситуацію.

Кошовий думав так само, але доклав зусиль, щоб питання прозвучало наївно й нейтрально:

— Тобто? Що мається на увазі?