Розділ шостий Отак і лишайся живим…

— Знову ви за своє, пане Кошовий! Вас навіть стан у країні не зупиняє!

— Про що мова, пане комісаре?

Віхура потер пучками долоню, потім пальці стиснулися, лікоть зігнувся, рука замахнулася. Але він не грюкнув — торкнувся, поклав кулак на стіл, м’яко притиснув. Надавив трохи сильніше, порухав, ніби перетирав щось невидиме. Процес на короткий час поглинув комісара, та враз він немов згадав про людину навпроти, глянув на Клима і аж тепер легенько стукнув кулаком.

— Встряєте в історії з легковажністю, неприпустимою й недоречною нині, коли війна й треба вважати.

— Мене захопили в заручники. Мені розбили голову, тримали дуло біля моєї скроні. Потім у кількох метрах від мене застрелили людину, і я прощався з життям, бо приречено чекав, що наступний постріл — мені. А виявляється, я сам у всьому винен, бо повівся легковажно. Отак і лишайся живим.

Віхура поклав лікті на стіл, нахилився до Кошового.

— Хочете доведу, що ви змовилися з Ладним і сприяли його втечі?

Сказано це було так просто й буденно, що Клим спершу вирішив — поліцейський жартує. Та наступної миті глянув у комісарові очі, й на короткий час йому відібрало мову. У своїй спробі говорити Кошовий сам собі та, мабуть, і Віхурі чи всякому, хто міг побачити його збоку, нагадував викинуту на берег рибу, яка ловить ротом повітря.

— Я… Сприяв? — нарешті вичавив із себе Клим.

— Ви змовилися й чудово зіграли свою роль, — вів далі комісар тоном, котрий відкидав усілякі заперечення. — Маючи велике бажання, вас навіть можна запідозрити в тому, що ви знали фінал небезпечної пригоди. Навряд були поінформовані про подробиці операції. Наприклад, могли не знати, що вас із Ладним повезуть саме в Брюховичі. Та загалом розуміли: ведете втікача на заклання.

Слухаючи комісара, Кошовий поволі опановував себе. Втрачена впевненість почала повертатися.

— Пане Віхура, ви додумалися самі, чи оголошуєте мені вже готову підозру?

— Мав би підозру — давно б сиділи в кайданах там же, в Бригідках. Скажімо, є така думка. Принаймні, вчорашня ваша пригода від самого початку виглядає наперед спланованою операцією. Мета якої — вбити Захара Ладного.

— Тут я з вами цілком згоден, пане комісаре. Все було сплановано. Але до чого тут я?

— Почніть не з моменту, коли стрілець наставив на вас револьвер, а трохи раніше. Коли ви прийшли раптом до мене, користуючись нашим давнім знайомством, намагалися влаштувати свою зустріч із Ладним, котрий не був вашим клієнтом. Доводили — не знали його раніше. І тут, мов різдвяний дарунок, сам Ладний питається за вами, — Віхура наставив палець на Кошового. — Він як знав, що ви сидите в мене в кабінеті. Хоча… Чому «як»? Напевне знав, іншого не припускаю.

— Думаєте, я сам йому сказав? Пане Віхуро, до вчорашнього ранку я читав про подвиги Ладного в газетах, і то — давненько. Своє — або не своє — припущення можете легко перевірити, дізнавшись, чи були в мене якісь контакти з Ладним раніше. Зокрема, чи намагався я вчора, перед нашою з вами зустріччю в цьому кабінеті, якимось чином зв’язатися з ним у тюрмі.

— Ви не конче робили це самі.

— Абсурд. Пане комісаре, невже ви не розумієте — це абсурдна ситуація! — Клим почав нервувати, віко смикалося. — Ще трохи, і ви скажете: револьвер Ладному в камеру теж проніс я!

— Про зброю окрема розмова.

— Так, але мене обшукували при вході в Бригідки! Думаєте, я його проковтнув перед тим, як зайти?