Розділ «Львів, листопад 1916 року, вулиця Личаківська»

— Ти задоволена.

— Це питання?

— Констатую.

— Звісно, задоволена, — Магда звелася на лікті, глянула на Клима знизу вгору. — Так склалося, що ми раптом не змогли домовитися, в якій країні хочемо жити. Ти не хотів слухати мене, я вважала себе правою. Та бачиш, усе вирішилося без нас. Іншими, вищими силами.

— На твою користь, Магдо.

— Бо я полячка? Ти смішний. Ще раз тобі кажу: рішення прийняли без нашої участі. А хто виграв, а хто програв — мені, розумієш, особисто мені не до душі, коли мене не питають. Бо сьогодні влада добра до одних і лиха на інших, а завтра все поміняється з точністю до навпаки.

— Та все ж ти втішена.

— Лише тим, що тепер маю привід, а отже — й можливість повернутися сюди, до тебе.

— Зрозуміло. Я програв, мене треба пожаліти.

— Ні. Тобі потрібна поруч людина, яка розуміє тебе й готова визнати власні помилки.

— Помилкою була наша сварка?

— Я не мала йти від тебе. Мене дещо зачепило, щось образило. Ти теж був не надто тактовний, погодься.

— Погоджуся на що завгодно. Визнаю всі помилки.

Клим подався вперед, відчувши шалене бажання обійняти Магду. Він скучив, у цьому треба признатися й цього не варто соромитися.

— Чекай, — Магда зупинила, вперши руку йому в груди. — Мені б ванна не завадила. Хоч якась. Дико, шалено втомилася з дороги. А потім я хочу кави. Залишилася справжня, не ерзац?

— Як відчував, — Кошовий посміхнувся. — Сам перебивався ерзацом. Трошки лишилося зі старих запасів.

— Трошки? Скільки — трошки?

— На дві чашки стане. Я зварю. Зроблю ванну і зварю каву.

— Раніше принеси ту валізку.

Клим вийшов і повернувся з багажем, примостив на край ліжка. Магда тим часом розпустила волосся. Чи він помилявся, чи блиснула перша, рання, як на її молодий вік, сивина.