Розділ дев’ятнадцятий Баламут

— Ви працювали в Чернівцях на залізниці. Гірняк був активістом місцевого просвітянського руху. У наш час, коли щоденне життя описують газети, когось із вас, чи — обох, так чи інакше могли згадати й навіть опублікувати фото. Та й залізниця має власні новітні літописи. Лишалося спробувати роздобути хоча б щось, придатне для ідентифікації. Вас я впізнав, пане підхорунжий. Гірняка — ні. Ви так само.

— То я, виходить, вам тут потрібен як частина вистави? — не стримався Арсенич. — Мене використали як боввана?

— Ви надто швидко назвали мені прізвище Овчара, змушений нагадати. Я припустив ваш зв’язок із так званим Баламутом. Хочете — ображайтеся. Проте щодо вас, Павле, я таки мав підозру. І — так, сьогодні використав вас, як і пана Снігура. Та без вас викриття Гірняка не мало відбутися. Погодьтеся, все виглядало дуже натурально. До речі, ви згадували Овчара вголос у присутності сторонніх?

Арсенич насупився, спохмурнів.

— Та був, знаєте, гріх. Аж тепер це розумію. Вступив перед тим до Пресової квартири, там постійно народ товчеться. Отам говорив про Овчара. Ну, просто так згадав. Ось, мовляв, коли і як воно спливло.

— А Роман Гірняк вільно туди заходив. Як і сюди, у притулок, — пояснив Кошовий. — До нього ж звикли усі. Ніби на виду, а непомітний. Дуже корисна властивість. І я так собі думаю, в нього десь є запасний варіант, маленька друкарня. Верстат у пивниці. Не міг же він писати різні попередження від руки — почерк. Хай мені усно сказав: поляки воду каламутять, стикають лобами українців із владою. Потім на вас, Павле, вказав. Жандармам так само підкинув ту кляузу, після якої по вас приїхали. Плутав, усе плутав, чисто павук.

Баламут кахикнув:

— Як газету роздобули, не почув.

— Воно вам і не треба. Результат важливіший за процес.

– І то так, — вишкірився той, хто назвав себе Гірняком. — Ніби все з’ясоване, пане Кошовий. Тримайте слово, дайте піти.

— Пустіть заручника.

— Я вийду з ним.

— Отож, і відразу привернете увагу. Тут повно стрільців, їх я не втримаю.

Хтозна, що збирався далі сказати чи зробити Баламут.

Бо тут у Шацького остаточно здали нерви.

— А-А-А-А! — закричав він неприродно тонким голосом, смикнувся й почав осідати на підлогу.

Такого повороту не чекав ніхто.

Щойно Баламут тримав дуло під його бородою — і ось тепер лиш стискав лівицею комір старого пальта дантиста, бо Йозеф, якому переляк додав сил та спритності, опустився, подряпавши шкіру на шиї.

— ТРИМАЙ! — гаркнув Арсенич, і вони зі Снігуром одночасно, з двох боків, кинулися на ворога.

Клим ледь устиг відскочити, бо однорукий боєць тільки заважатиме. Шацький тим часом, продовжуючи кричати щось нерозбірливе, схопив знизу обома руками Баламута за ногу, сіпнув, скільки мав сил. Той поточився, втратив рівновагу, але встояв. Різко опустив руку, сильно вдаривши Шацького руків’ям зверху по маківці, потім рвонув ногу й посунув на підхорунжого.