Розділ дев’ятнадцятий Баламут

— То ви домовитесь між собою чи ні? — голос Баламута бринів іронією.

Ще трохи повагавшись, Арсенич поклав широку долоню на зігнуту Снігурову руку.

— Пане підхорунжий, зробимо, як він каже. Бачив я Кошового в таких ситуаціях. Чудний, майже божевільний. Дурне робить, та не відступить.

Скривившись й демонструючи тим самим — робить усе проти волі, той опустив револьвер, навіть відступив на крок назад. Старшина своєю чергою перемістився ближче до дверей, знову заступивши шлях до виходу.

— Тепер пустіть Шацького — і я дам вам піти, — мовив Клим до того, хто назвав себе Гірняком.

— Спершу домовтеся зі своїм товариством, — кинув той з-за спини Шацького.

— Самі бачите — поки домовляюся. Мене слухають.

— Нікуди ти звідси не підеш! — озвався Арсенич.

— Ось бачите! Ви ж не відповідаєте за власні слова, пане Кошовий!

Клим повернувся до стрільців:

— Панове, щойно на ваших очах я викрив особу, яка вбила двох своїми руками й майстерно, віртуозно спланувала вбивство вашого побратима. Думаю, це дає вам усі підстави повірити мені. Ми дозволимо йому піти з цієї кімнати. Далеко він усе одно не втече, але одне життя ми врятуємо. До того ж я не просто так відпускаю його, а даю тимчасову — підкреслюю, тимчасову! — свободу в обмін на кілька потрібних мені відповідей. Я можу домовитися з вами, панове?

Снігур гмикнув, та промовчав. Арсенич переступив із ноги на ногу, знизав плечима.

— З нас двох підхорунжий старший, — мовив нарешті.

— Згадали нарешті, товаришу старшино, — буркнув. — Робіть, що мусите, пане Кошовий. Але відповідати будете хоч як.

— Дякую, — вирвалося в Клима, та нічого не встиг сказати — Баламут і тут випередив:

— Як ви здогадалися, пане Кошовий? Ви мудрагель, я начуваний про це, але щоб отак…

— Признатися чесно, дарма мене вважають мудрим, — гмикнув Клим. — Мусив здогадатися раніше, принаймні запідозрити когось із вас. Був неуважним, не відразу взяв до уваги важливі факти. Коли ви, Гірняк чи як вас там насправді, зустріли Снігура біля моєї контори на Шевській, обоє поводилися, мов незнайомці. Ба більше, ви поквапилися піти геть чимшвидше, придумавши якийсь незначний привід. Спершу я думав — то у вас щось особисте з нашим надміру активним паном Громнишиним. Уже потім звернув увагу: він при мені й, відповідно, при підхорунжому, не називав вас на прізвище. Знаю пана Василя давно й добре. То його така манера — обезличувати для себе тих, кого зневажає. Це вже потім, заднім числом, коли все про вас розкрилося, я зрозумів: оті ваші публікації в «Українському слові», котрі ви називали гострими й радикальними, насправді були однією з форм провокації. Влада, на яку ви кидалися, штрафувала газету, тим самим щоразу наближаючи її остаточне закриття. Ну і, звісно, офіційний Львів, не кажучи вже про офіційний Відень, таким чином ще більше налаштовувалися проти українців. Усе це відповідає вашій меті, хіба не так?

— Ні на що ви не здатні, — кинув Баламут. — Росія-матінка свого часу врятувала наш із вами, панове, народ від знищення. Точніше, самознищення. Ми ж гриземо один одного, навіть тут це бачу, в цій маленькій кімнаті. Не того союзника обрали, ох, не того. Хіба забули, як більше ста років тому українську шляхту врятувала Росія? Це ж цариця все зберегла, давши вірним слугам титули й маєтки. А без того де б ми всі були? Або згоріли в Батурині, або — здичавіли за Дунаєм, у турків під чобітьми.

— Та бачу, що ви ідейний та грамотний, — відмахнувся Кошовий. — Про ваші погляди пізніше поговоримо, як матимемо час та бажання. Поки давайте до наших справ. Зокрема, до моїх помилок. Ви, вдаючи з себе Романа Гірняка, розказали мені при першому знайомстві його справжню біографію. Зокрема, як він опинився серед заручників у готелі «Чорний орел». Згодом те саме, але вже про себе, мені повідав пан підхорунжий. Тоді я не зв’язав це у єдиний вузол. Хоча б через те, що Михайло Снігур, товариш по нещастю Романа Гірняка, справді не впізнав вас. Може, звернув би увагу раніше, та ви робили все можливе, аби вас було чути багато, а видно мало. Роман Гірняк ніби є — й разом із тим його складно знайти отак, просто. До того ж, повторюся, Снігур не асоціював із Гірняком саме вашу персону, бо, по-перше, нещодавно повернувся з фронту й не так добре познайомився з тутешньою спільнотою, а по-друге, Громнишин не мав бажання вас знайомити. Навпаки, так само старався уникати особистих зустрічей. Як довго ви б могли маневрувати ще, не знаю. Але коли я сам мав більше часу й спробував наново розкласти все, що відомо, по шухлядках, оця невідповідність нарешті спливла. Хоча могло бути й навпаки: Михайло Снігур не той, ким себе називає.

– І як же ви планували встановити мою особу? — поцікавився підхорунжий.