Розділ вісімнадцятий Гарне чернівецьке товариство

Старшина захлинався від обурення й враз замовк, не знаходячи належних слів. Скориставшись його раптовим розгубленням, Кошовий повернувся до Гірняка:

— До вас так само виникають питання. Звісно, не так багато, як до цих добродіїв. Ворожа агентура в стрілецьких лавах — не дивина. Зазвичай вони ховаються під машкарою найнадійніших. Але так само вороги прикидаються патріотами. Нагадаю — ви втягнули мене в цю історію. З вашої легкої руки як утеча, так і подальша загибель Ладного відбулися на моїх очах. Я надійний свідок, я розповідатиму очевидне. І в тому, що Захар застрелив Косацького, охоплений ревнощами, не має бути сумнівів. Бо не в стрільцеві ж справа, треба кинути сили й відвернути увагу від того, важливішого злочину. Вам це під силу влаштувати.

Гірняк потер перенісся.

— Тобто ми тут усі троє змовники. Заодно. Це хочете сказати?

— Ні, — Клим знову набрав повні груди повітря, видихнув. — Я зараз довів, що запідозрити в убивстві інженера Косацького можна кожного з вас. У чому інтерес? Поясню. Російський агент, для себе я назвав його Баламутом, використовує загальну втому від війни та кризовий стан суспільства, аби зароджувати в найменш стійких сумніви. Ладний став першою, або, точніше, однією з жертв. Баламут перетворював січовика на таку собі сповільнену вибухівку. Коли вона мала спрацювати, за його задумом? Найближчим часом. Бо українська спільнота нарешті зробила неможливе — організувалася заради спільної мети. Австрійська влада обіцяє національну автономію, вважайте, одну з форм якої-неякої, але державності. Січові стрільці, добре вишколені та обстріляні в боях, є відповідником армії, котра готова державність захищати. Всі, з ким я говорю, і кожен із вас зокрема, застерігає від небезпеки кинутої на військо тіні. Ось як агент мав намір використати Ладного й таких, як він, рано чи пізно. Але потім дещо сталося.

Його вже ніхто не переривав. Снігур прибрав руку з кобури. Шацький підвівся, рипнувши стільцем, від чого напружений Арсенич здригнувся. Гірняк крутив ґудзика на пальті.

— Той, кого я називаю Баламутом, припустився помилки. Навіть завзяті хитруни помиляються. Йому потрібно було десь тут, у Львові, друкувати свою агітаційну продукцію, бо переправляти через кордон, а це значить — через фронт складно й ризиковано. Тому він дізнається від Захара, з яким устиг зблизитись, про хворобу його коханої Оксани. Припускаю — агент давно придивлявся до друкаря Косацького, а тут така нагода! Він мав змогу роздобути потрібні ліки, бо так уже повелося — вороги дістають більше можливостей. Так він розплатився з Олесем, при цьому розкривши себе. Рятуючи жінку, яку кохав не менше за Ладного, інженер погодився працювати на ворога. Легковажно думаючи — нічого особливого, це лише раз, подумаєш, листівки. Але коли до нього прийшли знову, й він відмовився, у відповідь почув приблизно таке: не вийде, шановний, віднині ми пов’язані. З пастки можна було вибратися лише єдиним способом — поки не наробив нічого гіршого, піти й признатися. Саме це інженер Косацький збирався зробити. Він став небезпечним, тому його треба ліквідувати. І тут, панове, той, кого я називаю Баламутом, тобто — один із вас, вирішив вразити одразу дві цілі. Перша — убезпечити себе від провалу вбивством Косацького. Друга і навіть більш важлива — повісити свій злочин на січового стрільця, героя війни Захара Ладного. Розрахунок точний: Захар розгублений, бо нікого не вбивав, та не готовий поки признатися, що піддався ворожій агітації. Хоч так, хоч сяк він кидає тінь на стрільців та всю українську спільноту загалом у найменш підходящий для цього момент! Тому погоджується на втечу. Його легко переконали, що на волі простіше довести невинуватість. А постріл Овчара мав поставити на цій історії жирну крапку. Ось тут Баламут задіяв усіх своїх ляльок. Наглядач Франц Коль, напевне, давно був підкуплений і за гроші виконував будь-які прохання. Думаю, він передав Захару листа від доброго друга з інструкцією, як себе поводити. Потім поплатився і сам продажний тюремник. Овчаром жертвувати не хотілося до останнього. Та щойно стало відомо — його вже шукають, так само прийшло попередження. Далеко втекти, як ми знаємо, ворожий стрілець не встиг.

Кошовий замовк. Дуже кортіло курити, та вирішив триматися.

— Приблизно так розвивалися події, — мовив він.

— Фантазія у вас буяє, — процідив Снігур.

— Якщо ти подумав таке про мене, то я виріс у власних очах, — Арсенич скривив кутик рота у посмішці.

— Ви не пояснили, до чого тут ми, всі троє, — нагадав Гірняк. — Якось же у вашу історію когось із нас треба розмістити.

— Кожен із вас має особливу прикмету, яка вказує на вбивцю. Ви всі троє з Чернівців. Така собі гарна чернівецька компанія.

— До чого тут…

— До всього, пане підхорунжий! — Клим підвищив голос. — Убивця, не знати для чого, бовкнув Косацькому, що чернівецький. Олесь дозволив собі сказати Оксані тільки це, коли опинився у пастці, й вона разом із ним. Ви, Арсенич, училися в Чернівцях. Ви, Снігур, звідти родом. До речі, ви не знайомі?

— З ким?

– Із Романом Гірняком. Він багато писав для чернівецьких газет ще до війни.

— Читав.

— Невже раніше не зустрічалися особисто? Ви ж разом були серед заручників у готелі «Чорний орел» два роки тому, восени чотирнадцятого року. Народу там тримали небагато, два з гаком десятки людей. Ви мусили познайомитися. Адже в Чернівцях, як і у Львові, українці пізнають один одного. Дякую Оксані Антонів, тицьнула носом у очевидний факт. Місцеві не перетинаються з буковинцями, як і навпаки. Та, повторюся, ви мали бодай назватися там, у готелі. Й тим більше — кожен із вас тут, у Львові, мусив упізнати товариша по нещастю навіть через тривалий час. Хоча… два роки, подумаєш, не так і довго, аби забути знайоме лице. Ви впізнаєте Михайла Снігура, пане Гірняк?

— Так, — коротко кинув той.