Розділ вісімнадцятий Гарне чернівецьке товариство

— А я не збираюся далі слухати маячню!

З цими словами Снігур рушив до виходу.

Старшина не зрушив з місця, далі заступаючи двері.

— Дайте пройти! То наказ! — гаркнув підхорунжий.

— Та послухаємо людину, чого вже, — мовив Арсенич миролюбно. — Тут ніхто нікого не тримає. Проте чомусь мені кортить дізнатися, що в нього у голові.

— Полова, — відрубав злий гість, але таки відступив, відійшов до стіни, на ходу розстібаючи кобуру так, аби жест усі присутні побачили. — Висновки я вже зробив, пане Кошовий. Погані наслідки вам обіцяю.

— Кажіть, кажіть уже, — підбадьорив Гірняк. — Може, почую про себе таке, чого раніше не знав.

Сіпнулося віко.

Клим перевів подих.

— Отже, панове, постараюся говорити по можливості коротко й переконливо. Спершу додатково рекомендую вам Йозефа Шацького. Кожен із вас уже познайомився з ним, і він присутній на нашій зустрічі лише як свідок. Шацький — особа не зацікавлена, до нашої заплутаної історії не причетна, отже, чи не єдина об’єктивна. Коли така людина є поруч, мені спокійніше.

Ніхто з трійці нічого на його передмову не сказав, і Кошовий повів далі вже впевненіше, бо прокручував зустріч подумки від учорашньої ночі.

— Ви, пане Снігур, розказували про листівки та брошури ворожого змісту, знайдені в цій кімнаті, коли тут жив Захар Ладний. Тоді ж обмовилися: до війни служили на залізниці, мали багато друзів серед росіян, часто бували в Петербурзі. Дасте гарантію, що добрих приятелів там у вас не лишилося? Чим доведете, що оту агітаційну писанину носили Ладному не ви? Та й підкинути могли, аби робити свою справу — очорнювати в його особі всіх січових стрільців. А оці ваші постійні нападки на мене з вимогою зупинити розслідування, бо воно, бачте, шкодить справі — це ж пряма загроза. Ви не раз наголошували: вигідно, аби ця історія забулася. Особисто вам вигідна, ви хотіли сказати.

Підхорунжий поклав руку на кобуру.

— Ви заберете свої слова назад. Або я змушу вас їх проковтнути, і ніхто тут мене не зупинить.

— А я б Кошовому повірив, — озвався Арсенич. — Є в наших лавах зрадники, давно про таке говорять.

– Є, — підхопив Клим. — Ним цілком можете стати ви, Арсенич. — Чого так дивитесь? Ось, — палець тицьнув на Гірняка, — він сказав мені, що про пригоду з Ладним дізнався від вас. Ви, старшино, примчали до Львова з Роздолу вже за кілька годин після арешту побратима. Дуже скоро дізналися про біду, а були ж за півсотні кілометрів від Львова. Чи, може, не були? Хто перевірить?

Арсенич зсунув брови.

— Так-так. І хто ж тобі оце наспівав?

— Ви досить швидко назвали прізвище Овчара. Фактично віддали мені його в руки, тицьнули, принесли на блюдці. Може, справді стрілецька розвідка дізналася, що ж він за один, ворожий снайпер. А може так бути, що ви своїм влучним пострілом прибрали спільника й, відповідно, небезпечного свідка. Після того ви лишаєтесь поза всякими підозрами. Тим більше, що я був присутній, коли вас звинуватили в убивстві Ладного. Ще й допоміг вам відбрехатися.

— То був наклеп! Ви… Ти ж сам…