Розділ вісімнадцятий Гарне чернівецьке товариство

Зиркнувши на Шацького, котрий тихенько примостився в кутку на старому стільці, Гірняк розстебнув пальто.

— Не попередили, що нас буде більше.

— Що б це поміняло? Ви б відмовились?

— Ваш посланець, — кивок у бік Йозефа, — сказав: я дізнаюся дещо нове про вбивство інженера. Коли я попросив переказати вам, що та історія вже в минулому, він наголосив — є можливість довести, що Ладний до скоєного не причетний. Звісно, я погодився відразу. Адже від самого початку, коли ми познайомились, мав намір з вашою допомогою довести те саме.

— Хіба забули? Ви, пане Романе, казали мені трошки не те. Він справді вбив інженера Косацького, полюбовника своєї колись коханої дівчини — то хіба не ваші слова? А невинуватість його я мав довести, аби герой, як і всі січові стрільці, відбілилися в очах громадськості. Отже, роблю висновок: ви повірили, що Захар — убивця.

— То було колись, — відмахнувся Гірняк. — Готовий забрати свої слова назад. Так само, як твердження про польські провокації. Москалі, пане Кошовий, ви ж доклалися до їхнього викриття. Історія була заплутаною. Але росіяни завжди все і всіх заморочують. Визнаю помилки, з цим і прийшов. «Українське слово» охоче надрукує мою статтю про те, як під носом у влади вільно почуваються ворожі агенти, мета яких — всіляко чорнити наш, русинський, тобто — український політичний, суспільний та військовий рух до національної автономії.

— Патетично.

— Зате вірно, погодьтеся. Я до ваших послуг, з голови до п’ят, пане Кошовий.

Подякувати Клим не встиг — двері широко прочинилися від сильного поштовху і до кімнати увірвався Михайло Снігур.

Цього разу він вдягнув форму, на боці висіла кобура з револьвером, від того завжди похмурий підхорунжий виглядав лиховісно, навіть небезпечно. Ставши посеред кімнати й обвівши зібрання сердитим поглядом, нарешті втулив очі в Клима, прохрипів, чітко, мов військові команди, карбуючи слова:

— Що це значить, пане Кошовий? Що відбувається, що за комедія, що ви собі дозволяєте?

— А чим ви обурені, пане підхорунжий? Ніби нічого поганого я…

— Мовчати! — Снігур тупнув ногою, далі не зважаючи на інших присутніх. — Я не мав часу знайти вас раніше, відразу потому, як мені переказали ваше дивне запрошення! Тобто спершу хотів і мав змогу, та потім передумав. Усе одно ми зустрілися, нема різниці, коли. Ви порушили всі угоди, всі домовленості, з вами неможливо й навіть не гідно мати справу!

— Які угоди?

— Ви забуваєте про все, пов’язане з Захаром Ладним!

— Такого слова я вам не давав.

— Але я кілька разів попереджав вас!

— Ви мені погрожуєте? Здасте мене в поліцію чи, може, австрійську контррозвідку?

— Не маю таких повноважень, на превеликий жаль. Та мого слова досить, аби вас викинули геть з усіх наших спільнот, до яких ви так чи інакше причетні! Це ви, — колишній вояк тицьнув у нього вказівним пальцем, мов револьверним дулом, — ви доклалися до звільнення того ворожого зайди, Овчара! Вільно чи мимоволі, але ви відбілили його! Дозволили зачаїтися в нашому тилу й робити свою чорну справу! То він, я певен, він збивав з пантелику Ладного, користуючись його неврівноваженим станом! Він носив йому агітацію ворожого змісту! А потім убив, замітаючи сліди! Тепер, коли все затихло й про це ніхто, на щастя, не говорить, ви знову повертаєтесь до забутого! Ви — провокатор, пане Кошовий! Я прийшов сказати вам це в обличчя! І не маю наміру лишатися тут далі!

Не дочекавшись відповіді, Снігур крутнувся на каблуках.