Розділ «Бабай»

«Я не хочу, щоб це повторилося знову… — сказав безіменний хлопчик із сивим волоссям. — Мені ніхто не вірить… Він убив Вероніку, він добереться і до тебе…»

«Ти знав, аміго…»

«Воно до мене до-тор-кну-лось…»

— Я залишаюся.

Левшиць здивовано втупив погляд у сина.

— Ти впевнений, що не хочеш поїхати з нами?

Назар кивнув. Із марно приховуваним розпачем в очах, змішаним із майже фанатичною рішучістю, котра здивувала Левшиця ще сильніше. І одночасно налякала.

— Чесно кажучи, — він зніяковіло потер долонею коротку щетину на підборідді, — мені вже давненько не подобається твоя кімната. Практично із самого початку не подобалася. Наче з нею пов’язане щось погане. А після сьогоднішньої ночі… мені здається… — він підбирав слова. — Із нею точно щось не так. Ну, знаєш, як у тих страшних історіях…

Настала черга Назарові відвісити щелепу.

Неймовірно, але, виявляється, батько багато про що здогадався сам, а головне — вловив суть. І зараз говорив про це зовсім серйозно. Хто б міг подумати, що дорослий…

Назара вразило його зізнання.

— Може, передумаєш?

Хлопчик похитав головою.

— Ну, як знаєш. Тільки тримайся подалі від неї. Мені, певно, доведеться залишитися з мамою до ранку в лікарні. Тому, швидше за все, ми побачимося тільки ввечері, коли я повернуся з роботи. Вранці, годині о шостій чи сьомій, я подзвоню бабусі з дідусем, щоб вони приїхали і забрали тебе до вечора, — він озирнувся на двері, де медсестра вже нетерпляче поглядала на них.

— Усе, нам пора йти.

Левшиць поцілував його на прощання в щоку і міцно, по-чоловічому, потиснув руку. Як дорослому.

— Залишаєшся за головного. Я на тебе сподіваюсь.

Назар змусив себе всміхнутися.

— Я постараюся, татку.

Батько виходив останнім. Ще раз озирнувся — Назарові здалося, що він дуже схвильований; це, звісно, через маму і смерть дядька Артура, безглузду смерть просто в них удома. Однак у Михайла був такий погляд, наче він сумнівався, що чинить правильно саме зараз.