Розділ «Бабай»

— Певно, ми спочатку заїдемо до моргу здати клієнта, — санітар кивнув на носилки і затнувся, зустрівшись поглядом із Левшицем. — Я хотів сказати…

— Це може потерпіти, — Михайло пропустив повз вуха його слова, крім тих, що означали затримку. — Я хочу, щоб мою дружину якнайшвидше привезли до лікарні.

— Але… — спробував заперечити санітар, поглянувши в пошуках підтримки на медсестру, яка байдуже вивчала манжет на рукаві свого халата.

— Спочатку до лікарні, — повторив Левшиць з погрозою в голосі. На церемонії часу не було.

Санітар знизав плечима, мовляв, особисто мені байдуже. Пересунувся уздовж довгого сидіння вперед салону і постукав у перегородку, яка відокремлювала кабіну водія.

Це дійсно нагадувало величезну рану, що розверзлася просто в підлозі. Тунель мав нерівні, немов обгризені, краї. Звідкись із глибини піднімалося ледь помітне тьмяно-малинове марево. Межі проходу чітко виділялися в тих місцях, де паркет раптово переходив у щось інше, порушуючи всі можливі закони простору. Однак внутрішня поверхня тунелю, що йшов невідомо куди під дивним кутом нахилу, виглядала розмитою і нечіткою, начебто перебувала в постійному хвилеподібному русі. Може, це була лише ілюзія.

Спершу Назарові здалося, що шмат підлоги просто обвалився вниз до сусідів на першому поверсі, і зараз він побачить їхні задерті до стелі обличчя із широко роззявленими ротами. От тільки перекриття між поверхами не буває такої ненормальної товщини і не робиться із настільки хисткого матеріалу, схожого на багатовіковий шар спресованого пилу. Діра йшла криво, наче була вирита гігантським черв’яком. Достатньо велика, щоб пропустити дорослу людину.

Або небезпечне чудовисько.

Запах пилу тепер просто-таки бив у ніс. Назар відступив на кілька кроків від тунелю, готовий будь-якої миті підняти пістолет і натиснути на курок. Якщо двері відчинені, отже, поблизу є той, хто їх відчинив.

Головне було не капітулювати останньої миті, простіше кажучи — не накласти в штани.

— Користуватися службовими телефонами стороннім заборонено, — категорично заявила розмальована товстуха. На вигляд вона була настільки ж неприємною, як і її голос.

Левшиць роздратовано вилаявся і, не гаючи часу на марні суперечки, швидкими кроками попрямував назад до виходу. Якщо йому не зраджувала пам’ять, біля центрального входу лікарні висіло кілька таксофонів. Він дуже сподівався, що вони працюють.

Знову вилаявшись, він на півшляху повернувся назад — не мав телефонної картки. Доводилося сподіватися, що картка Валерії лежить у її сумочці. Левшиць подумки заприсягнувся, що наступного місяця купить мобільний телефон.

— Де тебе носить? — в приймальні сонно зустріла його Валерія. — Із хвилини на хвилину мене повинні відвести у відділення — щойно лікар з’явиться. Взагалі не розумію, навіщо ти погодився…

— Леро, мені негайно треба подзвонити, — нетерпляче перебив Левшиць.

— Щось трапилося? — загальмовано відгукнулася Валерія. Їй явно думати було ще важко. — А куди?

— Телефонна картка при тобі? — він схопив її сумочку, проігнорувавши обидва запитання. — Чорт! Як ти нею користуєшся — сюди навіть руку засунути неможливо!

— Порівняв, — пхикнула Валерія. — Віддай, заради Бога, я сама знайду. Це тобі не рюкзак для рибалки, а делікатна річ. Із твоїми ручищами…

— А це що? — Левшиць витягнув «ручищу» із сумочки дружини, точніше, тільки пальці, які зовсім випадково натрапили на злегка пожовклі складені аркуші паперу.

— A-а… це, — Валерія із зусиллям придивилась, — випало в Назара, коли… Якась чергова забавка, певно. Підібрала, щоб потім подивитися. Іноді не завадить знати, чим…