Розділ «Бабай»

Поки батько перекладав тіло дядька Артура на застелений покривалом диван, Назар зосереджено прислухався до того, що відбувалося в сусідній кімнаті. От Валерія закінчила змінювати постіль, клацнула вимикачем, лягла…

Здавалося, вона зовсім не звертала уваги на задушливий запах пилу, що наповнював дитячу. Невже їй було все одно? Не може бути, щоб вона його зовсім не зауважила.

— Ну, — вимовив Михайло, випроставшись над диваном і ніби оцінюючи зроблену роботу. — Навіть не віриться, що таке могло трапитись. Чортівня, навіть не віриться… — він присів на стілець поруч із Назаром, обхопив голову руками й сперся ліктями на коліна.

— Він насправді був твоїм другом? — запитав Назар.

— Так, певний час навіть найближчим. Потім багато чого змінилося. Але більше за все змінився він сам. І я, мабуть, теж. Наші дороги розійшлися. Так часто відбувається в житті. Коли-небудь зрозумієш сам…

Кілька хвилин тривала напружена мовчанка.

— Треба буде повідомити його дружині, — Левшиць подивився на годинник, що висів над диваном, — той самий, подарований батьками Валерії на новосілля. — Тільки чверть по другій… Потім, коли його вже відвезуть. Віддати речі…

— Татку…

Щось у голосі Назара змусило Левшиця насторожитися: досвід підказував — таким тоном хороші новини не повідомляють.

— Я хочу сказати тобі щось важливе.

«Коли це він устиг так подорослішати?» — з німим подивом подумав Левшиць.

— Мама… Її не можна залишати там саму.

— Що?

— Ми не повинні залишати її саму! — не стримався Назар, зіскочив зі стільця і побіг до дитячої.

— Зачекай! Її не можна чіпати зараз… — Левшиць вилаявся від досади, але був змушений піти за ним. — У чому річ? От чорт!..

Назар усе-таки встиг переступити поріг кімнати першим і намацати рукою вимикач.

— Ма… — він завмер, побачивши Валерію.

— Леро! — у Михайла, котрий увійшов услід за ним, витягнулося обличчя.

— Що з тобою?

Валерія стояла на ліжку у весь зріст і, як натягнута струна, притискалася спиною до стіни. З блукаючою на вустах загадковою посмішкою.