Розділ «Бабай»

— Я все зрозуміла, — повідомила вона змовницьким тоном.

— Леро, припини. Що ти робиш? — Левшиць підхопив її на руки, як наречену, котру вносять до будинку. Валерія оповила його шию руками і з поблажливою усмішкою пояснила:

— Воно доторкнулося до мене.

— Що?

— Воно до мене до-тор-кну-лося….

Він злякано вдивлявся в обличчя дружини.

— Леро, будь ласка, не треба. Усе гаразд, ми з тобою.

— Воно… — Валерія раптом розридалася.

— Ну ось, так буде краще, — полегшено прошепотів Левшиць, притискаючи її до себе. — Так буде краще…

Після дуже нетривалого огляду тіла лікар констатував смерть у результаті інфаркту.

Потім на прохання Левшиця приділив увагу Валерії і сказав, що з нею загалом усе гаразд, якщо не брати до уваги психологічного стресу у зв’язку з очевидними причинами, що, швидше за все, минеться найближчими днями без особливих наслідків. Однак лікар зауважив, що буде краще, якщо вона поїде із ними в супроводі Михайла і день-два проведе в стаціонарі під наглядом фахівців. Остаточне слово було за чоловіком, оскільки — знову ж таки, у зв’язку із очевидними причинами, — Валерія тієї миті явно не була здатна до прийняття адекватних рішень.

Левшиць спершу засумнівався в доречності рекомендацій лікаря, але, зрештою, дав свою згоду.

Назар залишився біля лікаря, котрий заповнював графи якогось формуляра курячим почерком, поки медсестра робила Валерії заспокійливу ін’єкцію в дитячій, а Левшиць допомагав санітарові і водію швидкої допомоги виносити тіло небіжчика.

— Весела видалася ніч, правда? — підморгнув Назарові лікар. Над правою бровою в нього нависала велика бородавка з товстою і довгою волосиною, покрученою, як серпантин.

— Умерти можна, так весело, — буркнув Назар, вороже розглядаючи бородавку.

— Я б хотів, щоб ти поїхав із нами, — сказав Левшиць, відвівши Назара убік. Лікар і санітар уже спустилися до машини. Валерію з накинутим на плечі плащем і помутнілим поглядом підтримувала медсестра — сильне заспокійливе вже почало діяти.

— Я думаю, мені вдасться домовитись. Збирайся, — це, очевидно, спало йому на думку останньої миті.

У грудях Назара здійснилося радісне сподівання провести залишок цієї божевільної ночі в товаристві батьків і в безпеці. Але раптом він завагався.

«Ні, я повинен покласти цьому край. Повинен хоча б спробувати».

«Чудово, синку, — підтримав його голос Дідуся-Із-Ліфта. — Якщо взятися до справи із тямою, то, може, щось із цього і вийде. Ти ж не збираєшся провести все життя з прожектором над ліжком, прислухаючись до шерехів з кожного темного кутка, поки кого-небудь із твоїх близьких чи тебе самого ось так не винесуть уперед ногами. Така нагода може більше не випасти. Сміливіше!»