Розділ «Бабай»

Валерія сиділа поруч на довгому вузькому сидінні уздовж борта, опустивши голову йому на плече, здригаючись і розплющуючи посоловілі очі, коли машину підкидало на вибоїнах. У центрі салону стояли ноші із тілом, накритим брудно-білою тканиною. З іншого боку від них сиділи медсестра і санітар; лікар зайняв місце в кабіні поруч із водієм.

Машину кілька разів підряд труснуло, Валерія закрутилася в нього на плечі і знову заспокоїлась.

Дуже сильне відчуття дуже великої помилки…

Ще під час прощання із сином — незвично тривалого, якогось напруженого — у нього склалося враження, ніби хлопчина щось задумав. І разом із тим відчуває страх, який не в змозі повністю приховати. Наче раптово зважився на відчайдушний учинок.

Одного разу у дитинстві Левшицю довелося змусити себе викликати на бійку великого хлопця, котрий був на чотири роки старшим і значно сильнішим за нього. Бо той задля розваги зламав три пальці на руці його кращому другові, у грі під назвою «П’ять хвилин гестапо», — чорт забирай! — тому самому другові, який зараз, повільно холонучи, трясся на ношах, накритий брудним простирадлом. Того дня Михайло випадково побачив, виходячи з дому, своє обличчя в дзеркалі. Такий самий погляд був і у Назара тоді в коридорі.

Але що міг задумати його восьмирічний син, залишившись уночі сам удома? На що міг зважитися?

— О, чорт!.. — буркнув Левшиць, суплячи брови від неясного здогаду, чим заслужив два зацікавлені погляди із сидіння навпроти.

«Треба буде відразу ж подзвонити додому, коли доберемося до лікарні. Тільки б хлопчисько не встиг накоїти дурниць».

Пістолет здався Назарові несподівано важким, наче кусень заліза, яким, по суті, він і був — десь із кілограм зібраних в убивчий механізм металевих частин і деталей. Він нагадував одну з тих «волин», якими люблять розмахувати круті хлопці в старих бойовиках. Динозавр у родині легкої зброї. Назар звик до непомітної ваги пластикових іграшок, що плюються водою чи клацають пістонами, і тому засумнівався, чи взагалі зуміє втримати його в руках, якщо доведеться стріляти.

Проте, увійшовши до дитячої, відразу підняв пістолет, тримаючи його напоготові і повертаючись у різні сторони, як це бачив у бойовиках. Вказівний палець щільно ліг на курок. Але солідна вага і занадто велике незручне руків’я швидко довели, що так він довго його не протримає. Назар опустив пістолет, проте був готовий будь-якої миті підняти його знову.

Та обставина, що гуркіт пострілів налякає сусідів і зчинить переполох у всьому будинку, навряд чи здатна зупинити тебе у вісім років, особливо якщо ти збираєшся відкрити сезон полювання на монстрів у власній кімнаті.

Різкий до лоскоту в носі запах пилу підказував: або тунель знову відкрився, або чудовисько перебуває вже зовсім близько.

Але де міг причаїтися Той, Хто Стукає По Трубах, у невеликій кімнаті, що була вся як на долоні?

Про всяк випадок Назар навіть кинув погляд на стелю. Жодних слідів монстра.

Потім він наблизився до ліжка на відстань одного кроку і раптом помітив, що воно трохи відсунуте від стіни в головах і утворює щілину, достатню, щоб просунути руку. Але не більшу. Це ще нічого не доводило, ліжко міг посунути будь-хто із дорослих: Валерія, коли демонстративно зачинилася в дитячій, Левшиць-старший і навіть ще живий дядько Артур, зачепивши спинку ногою під час своєї панічної втечі.

Згадавши про гостя, Назар здригнувся — це була погана людина, але він зовсім не збирався підлаштовувати таке трагічне завершення. Він просто хотів його налякати і примусити забратися з їхнього дому.

У квартирі стояла нічим не порушена тиша, з вулиці долинав шелест листя на деревах, стривожених короткими поривами вітру. Ніч. Той час, коли все живе занурюється в найглибший, наймагічніший сон. Стрілки Назара показували пів на четверту. Тут, у його кімнаті, не було справжнього годинника, але стрілки не могли помилитися. Рівно третя година тридцять хвилин.

Назар поклав пістолет на подушку і почав рухати ліжко від стіни, розвертаючи його поперек кімнати.

І побачив тунель.

— Скоро вже доїдемо? — запитав Левшиць у санітара, котрий сидів навпроти нього. Той повернувся до вікна, вдивляючись у пейзаж нічного міста крізь нещільно зсунуті фіранки.