Розділ «Той, що згорів»

Коли Жанна повернулася з малоприємного в негоду, але вимушеного турне по магазинах — останні запаси вичерпалися ще вчора — пролунав телефонний дзвінок. Вона віднесла на кухню пакети, там же прилаштувала сушитися мокрий плащ і аж тоді зайшла до кімнати, щоб узяти слухавку. Телефон устиг двічі замовкнути і стільки ж разів почати дзвонити знову.

Останнім часом їй дзвонили рідко, та й то переважно помиляючись номером. А зараз, швидше за все, намагались зв’язатися з рекрутингового агентства — нічого, нікуди вона від них не дінеться.

— Алло?

— Ну нарешті, — жіночим голосом відповіла слухавка. — Ти вже вдома?

Дурне запитання.

«Ні, в хату заліз злодій і говорить моїм голосом».

— Хто це?

— Ах ти, маленька склеротична заразочко…

— Марта?! — вигукнула Жанна, ледь стримуючись, щоб не розридатися в трубку. Ну звичайно, тільки в її манері було додзвонюватися так, немов вона погорілець, якого забула рятувальна команда на даху палаючого будинку. — Коли ти повернулася?

— Годину тому. І відразу згадала про свою найкращу колежанку. Про кого це я, ти знаєш?

— Здогадуюся, — сказала Жанна, її очі наповнилися сльозами, і вона дивилася на кімнату, начебто через стінку акваріума. — Молодець, що одразу подзвонила.

— Ну? — багатозначно мовила Марта.

— Ти про що?

— Не про що, а про кого — як його звати?

— Ніяк.

— Тобто, — протягнула Марта, — хочеш сказати, що ти, як і раніше, сама?

— І що в цьому дивного? Чи, може, це на мене не схоже?

— Звідки мені знати? За півроку багато чого могло змінитися.

— Ти надовго? — поцікавилася Жанна, переводячи розмову в інше русло.