Розділ «Бабай»

Напевно, мене запхнуть туди на все життя, але це не страшно. Нехай це буде моєю розплатою за Вероніку. Я винуватий не тільки в тому, що злякався і нічого не зробив, щоб її врятувати. Усе трапилося через мене — у цьому вони праві. Страх Вероніки відкрив шлях монстру, тепер я це розумію. Я називаю його тунелем, хоча це більше нагадує дірку в просторі. ВІН з’явився, коли я розповідав нову страшилку. Я знав, що Вероніка дуже боїться, але все одно продовжував розповідати. Пізніше чудовисько з’являлося знову, щоб убити мене. Але я був напоготові і тому бачив, як усе відбувається. Тунель відкривається під моїм ліжком. Перед тим, як ВОНО приходить — запам’ятай це! — у кімнаті починає сильно тхнути чимось схожим на пил. Після смерті Вероніки монстр приходив за мною багато разів, іноді кілька ночей підряд. Я навчився прокидатися від цього і тому досі живий. Але двічі я ледве не спізнився через снодійне. Я кричав, щоб почули батьки. Потім лікарі використовували це як один із доказів моєї хвороби. Три тижні мене обстежували, вдома я тільки ночував. Хтось із лікарів вирішив, що так буде краще. Мене постійно годують якимись таблетками, від яких паморочиться в голові і плутаються думки. І ще дають на ніч снодійне. Добре, що я вчасно це зрозумів і тепер тільки вдаю, що приймаю, інакше ВІН давно б уже вбив мене вві сні. Думаю, навіть тоді лікарі знайшли б якесь логічне пояснення.

Найважче те, що батьки зі мною майже не розмовляють. Я знаю, їм тяжко навіть бачити мене. Через Вероніку. Мама взагалі не сказала жодного слова з того вечора. Тепер усе мусить закінчитися, ще трохи, і я більше ніколи їх не побачу. І вони мене. Мабуть».

Назар перегорнув чергову сторінку й озирнувся на двері кухні, оскільки йому здалося, що дядько Артур вийшов із дитячої до коридору. Згодом з’ясувалося, що він попрямував до кімнати батьків скласти компанію Валерії. Певно, хотів з нею поговорити. Що ж, схоже, їм справді не завадило б відшукати спільну мову, особливо, якщо гість планував затриматися в них на довше, ніж до завтра. Хоча Назар, зрозуміло, волів би, щоб дядько Артур більше ніколи не з’являвся у них удома взагалі.

Він повернувся до читання листа.

«Будь напоготові постійно, — продовжував наполягати хлопчик, котрий дотепер не назвав свого імені; Назарові хотілося зазирнути в кінець, де той, можливо, підписався, але він стримався. — Повторюю: ніколи НЕ СПИ в тій кімнаті! Придумай що-небудь. Я знаю, що це важко, тому що все вирішують дорослі. Але я не уявляю, як справитися із цим монстром, як ЙОГО знищити чи хоча би прогнати назавжди. Я можу тільки попередити…»

Далі лист уривався. Нижче випливала приписка квапливими карлючками, які майже неможливо було прочитати — Назар зумів розібрати лише щось приблизно таке:

ЧОРТ НЕ ВСТ ЦЕ ЗА М

Що б тоді не трапилося, далі йшло вже акуратнішим почерком:

«Здається, сьогодні мені щастить, і у запасі є ще трохи часу. Чесно кажучи, я не вірив, що встигну написати навіть стільки.

Я довго міркував, ким або чим є ці чудовиська і звідки вони беруться. По-моєму, логічно припустити, що цей монстр не єдиний у світі, є й інші. Але все занадто (закреслено) не вкладається у голові.

А кілька днів тому батько ввечері привів додому якогось священнослужителя, не знаю, навіщо він це зробив. Може, хотів чимось мені допомогти. Священик був чи то баптист, чи то хтось іще. Потім батько залишив нас удвох, ми розмовляли про Бога. На самому початку священик мене запитав, чи вірю я в Бога. Я відповів, що вірю, тому що сам бачив дещо незвичайне. Якщо є монстри, котрі вилазять ночами з-під ліжка й убивають дітей, то чому б не існувати й Богу. А потім розповів йому, що відбулося. Розповів усе. Хоча жахливо втомився повторювати це сотні разів різним лікарям. Я сподівався, що хоча б він мені повірить. Але він не повірив. Він слухав уважно і навіть сказав, що в житті трапляються різні дива, що Бог проклав суху дорогу посередині Червоного Моря, коли рятував євреїв від злого фараона, а ті, у кого вселяються демони, можуть пророкувати і розривати залізні ланцюги. Але він мені все одно не повірив і дивився, як на хворого. Тому що теж був дорослим. Перед тим, як піти, він залишив мені Біблію. Там є опис багатьох чудес, сказав він, дивлячись так, немов йому було мене дуже шкода. Потім він щось сказав батькові у коридорі й пішов. Мені здалося, він сказав, що мені не допоможе навіть Бог.

Наступного дня, повернувшись із лікарні, я побачив Біблію в себе на столі і згадав, що той священнослужитель говорив про дива, які в ній описані. Але настрій був огидним, і мені не хотілося її читати. Я подумав, що Бог, якщо він є, теж винуватий не менше від мене в смерті Вероніки. Але ближче до ночі, щоб якось позбутися поганих думок, я відкрив її. Спочатку я вирішив, що Біблія схожа на стару довгу казку, дуже дивну. Потім мені здалося, що час кудись зник — коли я подивився на годинник, було вже близько четвертої ранку. Чудовисько тієї ночі не з’являлося, але я постійно відчував ЙОГО десь поруч, тунель під моїм ліжком міг відкритися будь-якої миті.

Я встиг дійти до кінця Книги Буття, щоправда, не впевнений, що все правильно зрозумів із прочитаного. А дещо мені здалося геть неправдоподібним. Наприклад, як усі звірі прийшли до Ноя в ковчег, щоб урятуватися від Потопу. Але хіба зі мною самим не відбувалися неможливі речі? Я ніколи не забуду, як умерла Вероніка. І ще мені здалося, ніби я натрапив на щось дуже важливе десь на самому початку. У мене навіть закралася одна думка, але я відразу не звернув на неї уваги. Я погортав назад, поки не повернувся до місця, де йшлося про ангелів, що спускалися на Землю і брали в дружини людських жінок. Там писалося про велетнів, які в них народилися. І тоді я згадав, що є безліч легенд про велетнів, які жили колись дуже давно. Я чув, що подібні легенди відомі практично всім народам. Греки вважали їх синами богів, називали титанами, велетнями і циклопами. Диму без вогню не буває. Я раптом подумав — що, якщо всі ці легенди говорять про одне й те саме? І колись дуже давно ангели справді спускалися на землю, а від них пішли гіганти, які потім загинули в Потопі, Виходить, що й у різних міфічних істот з легенд і казок теж могли бути реальні (закреслено) прототипи. Хтось, схожий на цих чудовиськ, міг існувати насправді. Може, більшість довигадували люди пізніше. Але тепер я точно знаю — щось таке існує. Це схоже на маячню, та все-таки я думаю, що деякі ангели схрещувалися навіть із тваринами, а та потвора, що вилазить у мене в кімнаті ночами, може бути одним із таких (закреслено) нащадків — гібрид якоїсь тварини і янгола. Виходить, хтось із них зумів вижити до наших днів. Напевно, їх дуже мало, тільки ті, хто встиг десь сховатися під час Потопу, у якомусь іншому вимірі чи ще десь, я не знаю. Але я бачив ЙОГО тунель, ВІН ховається десь там, за межами нашого світу. Це неможливо описати. У них немає нічого людського, вони страшенно ненавидять людей. Бо вони теж розумні, але в нас є право на життя, а ЇХ Бог не включив у свій План. ВОНИ — щось протиприродне.

Якщо чесно, я до кінця не впевнений у своїй теорії. Я тільки припустив, тому що не бачу інших відповідей. Може, ВОНИ з’явилися з іншої планети чи жили на Землі задовго до людей, або ВОНИ взагалі щось таке, чого ми зрозуміти не в змозі. Точно я знаю єдине — страх Вероніки відкрив ЙОМУ тунель у наш дім. Звідкись. Немов у просторі утворилася рана, що не може загоїтися до кінця. Тому ВІН повертається знову і знов.

Мені щойно сяйнула думка, чому ВІН приходить тільки вночі. Напевно, тому, що не витримує сонячного світла. Не надто оригінальна ідея, але, якщо моя теорія правильна, то після Потопу мусив змінитися склад атмосфери — якесь згубне для НЬОГО випромінювання змушує ЙОГО ховатися».

Назар помітив, що почерк нижче знову трохи змінився.

«Чорт! Перечитав щойно всю цю маячню. Записки схибленого, інакше не назвеш. Здається, я перестарався. Проте починаю розуміти тих, хто вирішив засадити мене в дурку. Але часу на виправлення немає.

Я

УСЕ

ВОНИ ПРИЙШЛИ».