Розділ «Бабай»

— Назаре, тобі час прийняти ліки.

— Угу, — він одразу ж залишив книжкову полицю в спокої.

— І не крутися тут, шуруй до іншої кімнати.

— Тут чимось годують? — поцікавився гість звичним глузливим тоном.

Мама весь ранок зверталася до нього незаслужено суворо, але Назара де все одно покоробило. Чому вони так недо… недолюблюють один одного?

— Офіціант загубив меню, кухарка звільнилася, — холодно відповіла Валерія, не наділивши гостя навіть побіжним поглядом. — Я на тебе чекаю, Назаре, ворушися!

До хлопчика раптом дійшло, що він замер на місці, витріщаючись на дорослих і очікуючи, чим завершиться їх цікавий, проте далеко не дружній діалог.

— А якщо простіше, для примітивного розуму? — пхикнув дядько Артур.

— А якщо для примітивного, — кинула Валерія, прямуючи по коридору і підштовхуючи Назара перед собою, — я не сподівалася на… квартирантів. Доведеться потерпіти. Тут не готель, — останню фразу вона викрикнула вже з кухні.

Гість буркнув щось нерозбірливе і сухо розсміявся. Обличчя Валерії виразно говорило, про що вона думає.

Назар випив усі ліки і пішов до кімнати батьків.

Мультфільми по телевізору йому швидко набридли. Окремі він бачив уже багато разів, а більшість тих, які ще не бачив, — як з’ясувалося під час перемикання каналів — мали стандартні сюжети, заїжджені приколи і безглузду метушню героїв по екрану. Коротше, були анітрохи не правдоподібнішими, ніж строкаті картинки у звичайнісінькому збірнику коміксів. Назарові подобалися інші, ті, що були схожі на справжнє кіно, із сюжетом і персонажами, в які легко повірити.

Коли Назар почув, як мама покликала дядька Артура обідати, а сама, взувши туфлі, пішла в магазин, то остаточно перестав стежити за тим, що відбувалося на екрані, і почав думати тільки про гостя.

Ледве той переступив поріг їхньої квартири, Назарові здалося, що такий самісінький погляд та інтонації голосу йому вже десь доводилося зустрічати. От тільки де? Важко було згадати, тому що йшлося зовсім не про зовнішність. Зовні дядько Артур не був схожий на жодного з людей, яких Назар зустрічав раніше.

І все-таки було в ньому щось спільне… з кимось.

Але хлопчику заважала зосередитися думка, що єдиною справжньою причиною його антипатії є факт вигнання з кімнати. Як би це не намагалися прикрасити — його нахабно виставили. А щодо іншого, то про гостя Назар нічого не знав, щоб вважати його поганим чи хорошим, навіть не беручи до уваги їхніх із мамою напружених стосунків. Хтозна що там могло бути. Тим більше, що дядько Артур багато років дружив із його батьком, нехай у дитинстві. А зараз — зробив послугу, позичивши гроші на цю квартиру, навіть якщо це не подобалося Валерії.

Та все ж таки. Було в дядькові Артурі щось потайне, приховане за його постійною посмішкою і примруженими тьмяно-сірими очима. Щось недобре.

Однак Назар швидко стомився від цих думок. Відчинив балконні двері, щоб визирнути на хвилинку, хоча Валерія суворо заборонила йому виходити на вулицю. Але ж ніхто не вмре, якщо він тільки визирне?

Усі діти вже встигли повернутися з першого дня занять у школі, двір був наповнений їхніми голосами. Дівчатка грали в класики і стрибали зі скакалками, хлопчаки ганяли м’яча на розкресленому крейдою майданчику і кружляли по подвір’ю на велосипедах, дрібнота длубалася в пісочницях і каталася на гойдалці під пильним наглядом старших. Дехто був зайнятий якоюсь грою, правил котрої Назар не знав, — кожен двір відрізнявся чимось особливим, йому ще тільки належало стати тут своїм.

— Ганьба! Ганьба-а! — зненацька заволав із сусіднього балкона скуйовджений хлопчисько років шести із відстовбурченими, як локатори, вухами, показуючи на нього пальцем. — Ганьба-а-а!..