Розділ «Бабай»

— Щодо іншого? — перебила його Валерія, задихнувшись від обурення. — Думаєш, я не здогадуюся, чому ти тут з’явився і які в тебе проблеми? Сім’я… Як би не так! Ховаєшся від своїх подільників чи ще від когось. Досить! Завтра мені виходити на роботу — і не думай, що я дозволю такому вилупкові, як ти, залишатися наодинці з моїм сином. Навіть не сподівайся. Тому сьогодні ж, максимум завтра, ти заберешся до всіх чортів із мого дому. Ти зрозумів мене? І тоді, можливо, я нічого не розкажу Левшицю про те, що ти дозволяєш собі. Він мокрого місця від тебе не залишив би, хоча й мав дурість зв’язатися з таким покидьком через стільки років…

— Он як? І з чого ти почнеш свою розповідь? Мабуть, він страшно зрадіє, коли з’ясується, що його цнотлива дружинонька колись була зовсім не проти перепихнутися з його старим корешом… Мабуть, довелося попотіти, вдаючи незайману? Ну, як щодо цього, Королево?

— Припини, ми обоє чудово знаємо, що це було задовго до нашого з ним знайомства. І… я не вдавала незайману! — спалахнула Валерія.

— От тільки забула посвятити нашого спільного друга в деякі деталі, мовчала всі ці роки, правда? І не тільки про мене, а про всіх тих, які були раніше. Нагадати тобі імена? Чи ти думала, що в нашій старій добрій тусовці було прийнято мовчати про такі секрети? А він теж багатьох із них знає…

Валерія не знайшлася, що відповісти, і знічено промовчала.

— Коротше, я залишатимусь тут стільки, скільки вважатиму за потрібне. Це для тебе дуже вигідна угода. А щодо тебе… — він цинічно пхикнув і поцокав язиком. — Якось переживу. Певно, ти і йому тепер даєш тільки на свята…

На останнім слові він затнувся, бо Валерія лунко вліпила йому по пиці. Майже слідом пролунав звук ще одного дзвінкого ляпаса, але цього разу скрикнула вже вона.

— Ти на кого руку піднімаєш, сучко!

Далі Назар пам’ятав себе тільки з миті, коли увірвався до кімнати.

— Не чіпай мою маму! — він з розгону врізався головою прямо в живіт дядька Артура. Але відразу стрімголов відлетів і впав на підлогу, збитий сильним поштовхом у груди.

— Назаре!.. — приголомшена Валерія кинулася до нього.

— Непогано, як на шмаркача, — з посмішкою прокоментував гість. Він стояв, широко розставивши ноги, і пильно дивився на лежачого Назара. — А тепер намотай на вус, мучачо: ти нічого не бачив і нічого не чув. Нічого не було. Так краще для всіх. Якщо не віриш, запитай у своєї мамусі.

Він вийшов із кімнати, покинувши Назара із Валерією наодинці. Вийшов так, наче справді нічого особливого не трапилося.

— Він сильно вдарив тебе? — Валерія, закусивши губу, дивилася на Назара. — Куди? Я просто не розумію, як усе це могло… — вона хотіла стриматися, але хлопчик усе одно помітив, що мама готова ось-ось розревітися.

— Нічого. Все гаразд, — відповів Назар, піднімаючись із підлоги. — Він просто штовхнув мене. А тобі… не боляче?

— Ти маєш на увазі… — вона повернула голову так, щоб не було видно припухлої щоки. — Ні… Це сталось випадково. Вже все добре. Господи, синку, прости… — Валерія пригорнула його до себе. — Я не хотіла тоді тебе вдарити. Я зірвалася. Мені зовсім не хотілося робити тобі боляче. Спочатку я, потім цей… І… просто не віриться, що ти вже так виріс. Ти що, справді прийшов заступитися за мене?

— Мамо, — Назар відсторонився від неї. Не різко, але твердо. — Він сказав… Ти що, нічого не розкажеш таткові? Про це.

По обличчі Валери ковзнула тінь переляку. Погляд на мить став, як у зацькованого пса.

— Ти все чув?

— Що? — він ніколи не бачив у її очах такого виразу і не одразу збагнув, що саме вона має на увазі.