Розділ «Бабай»

— Це значить — друг. По-іспанськи.

— Друг… — повторив Назар, розглядаючи чорне руків’я пістолета, що визирав між одягом у сумці. Із рельєфним візерунком, вирізьбленим на шорсткій поверхні, і з виступом вставленої обойми. Він був упевнений, що пістолет справжній, хоча на власні очі бачив зброю вперше.

Назар вибрався з-під столу разом із коробкою, намагаючись удавати, ніби нічого незвичайного не помітив. Однак руків’я пістолета досі стояло в нього перед очима. Чорт! Зараз у тій сумці під його столом лежить справжній пістолет!

Невже дядько Артур — давній друг батька — виявився бандитом!

Адже на секретного агента він зовсім не був схожий. Але це, звичайно, ще нічого не доводило. І взагалі, зброя може бути не тільки у злочинців чи агентів. Одного разу він чув, як батько розповідав матері, що в багатьох із керівництва їх фірми є дозвіл на вогнепальну зброю. То чому ж такий дозвіл не міг бути й у дядька Артура?

Може, все це через той білий порошок, який він нюхав крізь маленьку паперову трубочку, — тому що це наркотик, так? Щось схоже Назар бачив у фільмах. Про поганих хлопців.

Коли хлопчик повернувся до виходу, гість зупинив його, поклавши руку на плече. Очі блищали ще яскравіше.

— Наступного разу… аміго… не забудь постукати, — він посміхався, але не просив.

Попереджав.

Назар швидко кивнув, стиснув коробку в руках і майже вибіг із дитячої, відчуваючи, як по шкірі повзуть мурашки. Скоріше б повернувся батько. Дядько Артур був поганою людиною.

Ледь хлопчик з’явився у кімнаті батьків, як йому перепав важкий ляпас від Валерії…

— За що?! — від несподіванки коробка із грою впала на підлогу.

— Щоб більше ноги твоєї там не було, — просичала Валерія і відвернулася до прасувальної дошки. Додала тим напруженим тоном, який не полишала із самого ранку:

— Поки він тут, щоб не смів. Запам’ятай це.

— Але ж це моя кімната! — сторопівши, схлипнув Назар. Вухо немилосердно горіло від ляпасу, і він ледве тримався, щоб не розревітися, як п’ятилітній. Але зовсім не від болю. Він просто не розумів, що відбувається, — це було несправедливо!

Назар вибіг із кімнати і зачинився на кухні.

Там він зумів узяти себе в руки і трохи вгамувався. З появою дядька Артура в них удома Валерію немов підмінили. Він ніколи раніше не бачив її такою. Жорстока, чужа…

Вухо досі горіло. Назар так і не міг збагнути, чим саме завинив. Скоріше б повернувся батько, вкотре подумав він. Михайло жодного разу не підняв на нього руку без серйозного приводу, і навіть коли карав за що-небудь, не був таким затятим — завжди було ясно, за що. Сидячи на кухні, Назар подумав, що любить батька значно більше, ніж її. І так буде завжди, навіть коли він виросте. І зовсім не тому, що він хлопчик. Не тільки тому.

Він налив собі в склянку води із чайника. Коли надягав назад на носик чайника свисток, той вислизнув із пальців і закотився за плиту. Назар просунув руку у вузьку щілину між тумбою і плитою, намагаючись його намацати. Свисток, на щастя, закотився не далеко. На зворотному шляху рука Назара щось зачепила — якийсь невеликий предмет, що лежав у тому місці, де лінолеум сходився із плінтусом. Цей предмет на дотик був пласким, круглим і гладеньким із одного боку.

Щоб було зручніше витягти знахідку, Назар спочатку дістав свисток, примостив його на місце, а потім знову засунув руку в щілину. Виявилося, що невідомий предмет був ще до чогось прив’язаний. Назар зазирнув за плиту і побачив, що тримає невеликий круглий значок. Хлопчикові вже зустрічалися такі: усміхнена мордочка на жовтому тлі — лише дві крапки замість очей і вигнута кінцями догори лінія. Ясно-жовте тло робило її схожою на мініатюрне усміхнене сонце.