Розділ «Бабай»

На цьому послання обривалося.

Дочитавши листа, Назар повільно підвівся з-за столу, скрутив аркуші і подумав, що не завадило б їх кудись сховати — подалі від сторонніх очей. Він так і не дізнався ні імені хлопчика, який написав листа, ні дати, коли посланння було залишено. Бо «вони прийшли» за ним. Того часу, що залишився у нього, ледь вистачило на те, щоб сховати послання на кухні, обмотавши ниткою і прив’язавши до значка з усміхненою мордочкою, як до поплавця.

Може, якби Назар помітив його в день переїзду, багато що склалося б не так. Повірив би він цій знахідці чи вважав би її маренням божевільного, як сприймали безіменного хлопчика інші? Хто знає. Проте тепер із послання Назар не відкрив для себе майже нічого нового.

Утім, дещо воно прояснило: по-перше, Назар переконався в правильності своїх висновків — у його нинішній кімнаті справді жили двоє інших дітей, які стали жертвами — кожен по-своєму — того кошлатого монстра, хоча автор листа не став його детально описувати; по-друге, знайшов підтвердження тому, що говорив Дідусь-Із-Ліфта про погані місця і дитячі страхи. По-третє — Назар довідався про існування тунелю, з якого з’являється чудовисько. Він згадав про гаснуче малинове сяйво, котре бачив, коли минулої ночі зазирнув під ліжко. І якось сам по собі перед його очима постав той день, коли вони із батьком розставляли меблі в його кімнаті. Ліжко випадково виявилося на тому місці — і це точно врятувало Назарові життя. Рішення було чисто інтуїтивним.

Однак про деякі важливі, на думку Назара, речі у листі не згадувалося взагалі. Або на це не вистачило часу, або безіменний хлопчик про них просто нічого не знав. Наприклад, про комашок, які без сліду зникають на сонці (але натомість він щось написав про денне світло, якого, можливо, боїться чудовисько, про якесь випромінювання). Про стукіт по опалювальних трубах. Про інші ознаки його близької присутності, крім запаху пилу, — узяти хоча б той випадок із фільмоскопом. І жодних натяків на бук, бабаїв і на те, що Той, Хто Стукає По Трубах, здатен розмовляти думками, якщо подивитися йому просто в очі. Таке враження, що він і безіменний хлопчик бачили і сприймали це чудовисько по-різному.

Щоправда, викладеної в посланні теорії походження монстрів Назар не зрозумів. Збагнув тільки одне: вони могли з’явитися завдяки надприродним істотам, названих «ангелами», котрі… якщо він правильно розібрався зі словом «схрещувалися» — народилися потім у тварин. Чи навпаки? Ні, з цього він зовсім нічого не зрозумів. А про книгу за назвою «Біблія» взагалі чув уперше. От зі словом «Бог» було простіше. Валерія і Михайло досить часто його вживали у фразах «О Боже» чи «Бог його знає» — щоправда, Назарові це нічого не давало.

Виходить, послання, що його так сильно схвилювало, виявилося абсолютно даремним?

Він усе ще стояв посередині кухні, розмірковуючи про сховок для листа — але не настільки важкодоступний, як місцина за плитою, щоб при необхідності послання можна було легко дістати і перечитати знову, — коли почув із кімнати батьків розмову, яка йому відразу не сподобалася.

Назар вибіг у коридор. Схоже, намір гостя знайти спільну мову з господинею успіху не приніс. Навіть навпаки.

— Відпусти… покидьку! — сичала Валерія, явно намагаючись не зірватися на крик. Назар уловив звуки штовханини. Але наблизитися до дверей кімнати, а тим більше ввійти, не зважився.

— Щось сталося, про що я не знаю? — глузливо поцікавився гість. — У чому річ, може…

— Ти п’яний як… О Боже, ти що — почав колотися? Негайно відпусти! — Їй, здається, вдалося вивільнитися.

— Що я почав — моя справа. І я не пропоную тобі зі мною грати в покер. Тільки трохи спогадів, наших спільних спогадів. Нічого більше.

— Що ти мелеш! Яких, у біса, спогадів! Це було лише раз, а я була ще зовсім безмозкою дурепою і тоді ще не знала батька мого сина.

— Ого, як пишномовно… Тихіше, інакше твій син одержить деякі цікаві відомості з біографії своєї мамусі, якими вона навряд чи жадає поділитися. Не хочеш? А особисто я не проти їх обговорити. І обіцяю, що не пошкодуєш. Ще будеш згадувати.

— Ким ти себе вважаєш? Якщо хочеш знати, — у голосі Валерії задзвеніло крижане презирство, — я жодного разу про той вечір не згадала, поки ти зараз не ляпнув. Це було… Брудно й огидно…

— Та ну? — гигикнув гість. — Пригадується, того разу ти казала зовсім протилежне. Чи це час так відбив тобі пам’ять? Знаєш, по-моєму, ти анітрошки не змінилася. Якби ще тепер не намагалася корчити із себе… Снігову Королеву.

Назар раптом здогадався, кого спочатку йому нагадав дядько Артур. Білобрису. Хоча ні в зовнішності, ні в звичках у них не було нічого спільного. Крім — і в цьому полягала їх єдина і не відразу вловима схожість — дядько Артур теж був Жартівливим Перевертнем. А саме зараз він був упевнений, що ніхто не бачить і не чує, як він розмовляє з його мамою. Тільки цього Перевертня не цікавили діти. І в його сумці лежав справжній пістолет.

— Подобається, коли тебе змішують із лайном? Тоді починаєш почувати себе справжнім чоловіком? — ядуче вимовила Валерія. — Ще раз доторкнешся до мене, і я видряпаю тобі очі.

— Тепер у мене і не встане, — відповів їй у тон дядько Артур. — Але щодо іншого…