Розділ «Бабай»

До дужки значка була прив’язана синя нитка, що йшла під лінолеум. Назар ледь дотягався туди рукою, однак після певних зусиль йому вдалося намацати край складених у кілька разів аркушів паперу і витягти їх назовні. Аркуші були обмотані ниткою, тому згорток нагадував повітряного змія і поштову бандероль одночасно. На аркушах де-не-де були плями, на згинах осів пил, папір злегка пожовк. Схоже, згорток пролежав там довгий час.

Було видно, що на аркушах щось написано. Обережно, щоб не пошкодити папір, Назар розірвав нитки, став по черзі розгортати аркуші, яких виявилося п’ять, але ще до того, як прочитав перший рядок, зрозумів — відчув, — що потрапило йому до рук.

Серце заходилось в скаженому темпі, думки про нещодавню несправедливість Валерії, про незваного гостя миттєво відійшли кудись далеко, немов усе це відкинуло потужним яскравим спалахом.

Тому що в його руках був лист хлопчика, котрий колись мешкав у його кімнаті. Того самого хлопчика, про якого Назар уже давно знав.

Розділ 4

Неприємності

Із першого ж погляду Назар зрозумів: послання писалося поспіхом, автор або готувався перервати його будь-якої миті, або взагалі не вірив, що встигне закінчити. Про це свідчили великі букви, покручені, як у нервовому танці. Кут нахилу рядків безладно змінювався. Аж не вірилося, що літери одним тільки своїм виглядом здатні так передавати емоції автора й атмосферу, в якій писалися.

На Назара хвилею накотило відчуття того дня, усієї тієї ситуації… Йому здалося: ще зовсім трохи — і він побачить хлопчика — швидше, підлітка років чотирнадцяти чи п’ятнадцяти, — котрий схилився над аркушем паперу з олівцем у руці в його нинішній кімнаті, тільки трохи іншій, такій, якою вона була тоді. Будь-якої миті з-за дверей можуть долинути кроки, кроки, що означатимуть… Але їх ще нема. Поки що. Це випадок, яким гріх не скористатися — занадто щедрий подарунок долі. Час ще ніколи не був настільки коштовним. Хлопчик схиляється нижче і починає писати. І — химерна деталь — його чуб, що навис над столом, вигадливо, неприродно вибілений сивиною…

І, напевно, якусь незначну частку секунди Назар справді бачив цю картину.

Хлопчик присів на табуретку, стривожено дихаючи, як після стрімкого бігу, і розгладив аркуші долонею. Папір відгукнувся шарудливим шепотом, немов йому самому кортіло розповісти про все, немов його теж підганяв страх.

Але, незважаючи на закличний шурхіт паперу, Назар барився, відтягуючи час. Звільнив від ниток значок із усміхненою мордочкою, сховав його до кишені спортивних штанів.

І тільки потім почав читати.

ТОМУ, ХТО ЦЕ ЗНАЙДЕ

Таке було виведено на початку першої сторінки великими, виразними буквами.

Нижче починалося послання:

«НАЙВАЖЛИВІШЕ! Менша кімната небезпечна! Ніколи в ній НЕ СПІТЬ! Якщо дитина залишиться на ніч — ПОМРЕ!

Не знаю, скільки мине часу, коли це хтось прочитає. Якщо прочитає узагалі. Я тільки можу сподіватися, що після того, як мої батьки продадуть квартиру, Пана Либу помітить дитина, яка вже вміє читати, і що це не буде дорослий, бо тоді все марно. Але мені зараз чомусь здається, що лист потрапить у потрібні руки. Якщо у світі існує хоч краплина справедливості. Інакше… (закреслено).

У мене дуже мало часу, напишу, скільки встигну, що зі мною трапилося, а потім спробую сховати лист на кухні. Так більше шансів. Прошу ВІРИТИ МЕНІ! Якщо ще не надто пізно. Я боюся, що… (закреслено). У твоїй кімнаті живе чудовисько. Можливо, ти і сам це вже знаєш. Чомусь мені здається, що ти хлопчик років восьми чи дев’яти. Не знаю, чому. Дивно, правда? Ну, досить! (Олівець навіть злегка прорвав папір на знакові оклику).

Постараюся написати все один до одного. Моя сестра Вероніка загинула близько місяця тому. Її вбила величезна кошлата потвора, що вилізла з-під мого ліжка. Це… (закреслено). Це моя провина. Я просто дивився і нічого не міг зробити, не міг поворухнутися від страху. А потім утік. Коли в кімнаті все стихло, я повернувся. Крім мертвої Вероніки, вже не було нікого. Чудовисько задушило мою сестру і зникло. Батьки того вечора пішли в гості до знайомих. Я довго не міг повірити в те, що трапилося. Просто стояв над її ліжечком і плакав. Я не розумів, як усе це могло відбутися насправді. Бо я ж думав, що ВОНИ не існують! Мені хотілося вмерти самому. Я не хочу, щоб це знову повторилося, щоб ВІН убив ще когось. Але мені ніхто НЕ ВІРИТЬ! І пишу цей лист, бо повинен хоч щось зробити. Але це все, що я зараз можу.

Мене вважають божевільним і сьогодні заберуть у дурку. Найгірше: вони думають, що це я убив Вероніку. Я! Нічого не можна довести. Вони говорять, що все інше — мої галюцинації, марення, і що я хворий. Але я зовсім здоровий, це дорослі, як поглухли, я їх ненавиджу! Навіть батьки вірять їм, а не мені. Тому що вони теж дорослі. Не уявляю, як вони в таке повірили. Тепер я їх теж ненавиджу.