Розділ «Бабай»

— Як минув день? — запитав Левшиць. — Не нудьгували?

— Тут понудьгуєш!.. — пхикнула Валерія, але це прозвучало цілком буденно.

Утім, Левшиць-старший не відрізнявся особливою проникливістю в повсякденному житті. Повернувшися із роботи, він не помітив нічого підозрілого в поведінці рідних, нічого, що могло б наштовхнути його на думку, наче щось устигло скоїтися за його відсутності. Отож Михайло спокійно проковтнув фразу Валерії разом зі шматочком печінки, тушкованої із цибулею.

Назар почервонів, але Михайло тієї миті не дивився на нього.

Поки батьки продовжували під час вечері обмінюватися фразами, він нишком спостерігав за матір’ю, не перестаючи дивуватися, наскільки природно їй вдається поводитись. Дивуватися, і у той же час відчувати наплив образи за батька. Все це надто нагадувало відверте лицемірство.

Узагалі, за останній день Назарові мимоволі довелося побачити матір з іншого боку, про який він нічого не знав і навіть не здогадувався про його існування. Він немов зустрів зовсім незнайому жінку, яка так само звалася і зовні була дуже схожою на Валерію. І річ була не в паскудному відкритті, зробленому під дверима кімнати батьків, що колись, як вона сама висловилася, «вона була не такою, як зараз». Просто ця інша Валерія не припала йому до душі. І ще її виявилося якось аж надто багато, як на перший раз. Наче його погляд раптово набув здатності проникати крізь якусь маскуючу вуаль.

Дивним чином це збігалося із вторгненням у його життя Того, Хто Стукає По Трубах. Складалося враження, ніби ті події, що відбулися з ним із дня переїзду в нову квартиру, послужили поштовхом. Поштовхом, після якого він почав одне за іншим робити великі відкриття. Безліч великих відкриттів. І, як правило, не найприємніших. Вони навчили його бачити більше поганого. Може, думалося Назарові, це й означає — дорослішати?

Двадцять один рік по тому у своїй книзі «Дитинство, квиток до таємничої держави» Назар напише: «Воно — дорослішання — головне і по суті єдине справжнє заняття всіх дітей» — і тоді буде старанно відновлювати в пам’яті події саме цього дня. Та всього того, що сталося незабаром.

А поки що він без особливого апетиту колупав виделкою в салаті і думав…

— Як ви поладнали з дядьком Артуром? — запитав Левшиць. — Я маю на увазі кімнату. Сподіваюся, обійшлось без ексцесів?

Назар буркнув щось невизначене, посилено показуючи, що в нього набитий рот, оскільки говорити про свої взаємини з дядьком Артуром особливого натхнення не мав.

— Нормально, — відповіла за нього Валерія.

«Ага, — дратуючись усе більше, подумав Назар, — просто чудово. А мама навіть оком не змигнула».

— Ну от і чудово, — сказав Михайло, підводячись з-за столу. — Спасибі за вечерю, Леро.

— Синку… — обережно почала Валерія, коли Левшиць вийшов із кухні. — Я усе розумію. Але не подумай, що я… така брехуха. Мені це теж страшно неприємно.

— Та ні, нічого, — знизав плечима Назар, наче йому було байдуже. — Адже так треба. Щоб… Щоб.

— Ти розумний хлопчик, — тихо сказала Валерія.

Вона справді була стривожена, і бачити її такою Назарові було набагато приємніше, тому що тепер, мабуть, вона була щирою — у глибині душі він на це сподівався.

— Я рада, що ти теж розумієш. А що стосується… Я поки ще не знаю, як діяти. Але щось обов’язково придумаю.

— Тому сказала татку, що поїдеш на роботу тільки після обіду?